Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 91

– Ти якась блідонька, Стефцю, – сказала мама.

– Голова болит. Я ляжу, – встигла сказати Стефка. У чім була, стала на дзиґлик, звалилася на піч і притулилася до стіни. Чула, як мама стягала з неї чоботи.

– Може, я тобі якого зілля звару, якщо слаба? – кольнуло в серце.

– Не треба зілля, мамо, – почулося з печі. Більше нічого не чулося. Унизу не було видно, як ходили ходором її груди, як лилися струмками сльози. Добре, що не видно.

«Черево, як тісто, – казала Варвара. – Ховай не ховай, а воно все одно вилізе. Мусиш признатиси».

Стефка добре пам’ятала той вечір. Була коляда. Такий мороз, аж скалки стрибали. Удень колядували діти, увечері йшли хлопці з дівчатами, жінки з чоловіками. Збиралися на краю села, аби починати з горішнього кута. Стефка за останні місяці погладшала, що аж байбарак не защіпався. Накидала на себе широку хустку, щоб не було видно. Тепер її вже не нудило, лиш трохи тягло внизу живота. «То не добре, Стефцю, що так стискаєшси, дитину затлумиш, – казала Варвара. – Шило в мішку не втаїш. Мусиш признатиси, що тяжка». Була б ще не призналася, якби не та сніговиця. Нараз стемніло й почало мести снігом. Досить того, що то був мороз з очима, а тут ще й сніговиця здійнялася. Колядники пішли далі по хатах, а Стефка вернулася. Ледве ноги додому притягла. Вона, певно, була дуже бліда й слабка, що мама відразу поклала її в ліжко. І байбарак їй розщібнула.

– Падоньку, то ти тяжка?! – голосила мама. – Тяжка й ніц не кажеш?! Я думала, в’на поправиласи, а в’на тяжка!

– Як тяжка?! – кричав із сіней дєдьо. – Ти тяжка?! То ти, курво, з хлопами тягаєшси, а нам тут в очи світиш?! Ото тепер люди будут в писки битиси. Та в нас ще другі діти є. Хто їх тепер схоче?! Ти про них, курво, подумала?! – дєдьо вхопив Стефку за руку й уже хотів ввалити кулаком, але мама вхопила його за руку.

– Дозю, не треба!

– Не треба? Ти така сама, як в’на!

– А я чого, Дозю?

– Бо не вміла виховати. Тепер маєш. – Він ухопив дружину за руку й звалив на підлогу. – Відступиси від неї.

– Не треба, Дозю.

– Треба! Вставай, курво, і марш із хати.

– Та куда вона піде, Дозеку? Не жени її.

– Не жени? Най іде туда, де по ночи ходит. – Дєдьо стягнув Стефку з ліжка. – Марш, курво!

– Най хоч до рання добуде, – молила мама. – Най побуде, Дозеку.

Вона вклякла перед дєдем на коліна, обхопила його ноги. Він зиркав на образи й скреготів зубами. Ой, як скреготів. Далі вилетів надвір і вернувся з різкою. Стефка чула, як невміло свистіла та різочка. Перший раз у житті свистіла. Як обпікала її плечі, руки, ноги. Мама підкладала замість Стефки свої руки, але марно.