Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 4
Марія Ткачівська
На покутті щось крекоче. Стефка обертається, виструнчується, як жердина, і простягає поперед себе руку.
– Живе. Жи-ве! – поволі тягнеться пальчиком до червоного личка. – Жи-в-е! Дєкувати Богу!
І тут їй раптом провиднюється світ. Хапається за вітер, за хмари, за ялиці, за гори над Рожневом. Вцілює блискавка десь аж під серце: «Божечку, то моя дитина!» Стефка опускається на лавицю, незграбно бере маленький згорточок і невміло пригортає його до себе. «Жива!» І прориваються в ній усі її болі, і спливають у бистрінь Черемошу всі її жалі. Усе те, про що мовчала всі ці місяці. По щоках один за одним збігають струмочки сліз. Безпорадною пташкою вона хилиться до безпомічного крихітного згорточка. «Хлопчик». Знову й знову пригортає до себе той згорточок і жебонить.
– бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки.
Стефка підводить очі до Бога. Він тут, на стіні, і там, за вікном, за вже вицвілим місяцем, за небом і за ніччю, за ранковою зорею й за її долею. «Дай й’му щісливу доленьку, Божечку».
Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце
Кожне серце має своє воскресіння.
Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце. На цей раз усе було по-іншому. Осліпла Стефка. «Лиш-но сімнацять літ минуло, а вже сліпа», – галайкали по селі люди. Та так воно й було. Ладна, робітна, але сліпа. Не те щоб цілком не бачила, та вже дивитися на світ білий по-справжньому не могла. Чи то від розпачу, чи від безхліб’я, чи справді від селітри? Цього не знала навіть вона. Знала лише, що не мала ні безпечного даху над головою, ні хліба в кишені. Ось так, мов відрізана скибка, поневірялася від хати до хати, від поля до поля. Багатші брали Стефку в найми. Але не щодня й не завжди. Хіба то життя – попід тинами?
Та хто радий дівчині, що звелася? Тепер уже й не згадує ніхто, що була ладна, файна із себе, як маків цвіт, жодної роботи не цуралася й по руках не ходила. А як співала, то такі колінця викидала, ніби в солов’я вчилася. Та для Стефки то все залишилося там, де Сидір козам роги править. Бо згодом пересудів нахапала, що й на воза не збереш. Та з часом і це минулося. Кожен жив собі про себе. І Стефка теж. Стала тиха, хоч мички мич. Щодня накидала на довгі чорні коси тоненьку платину, вбиралася в тісненький байбарак і дріботіла своїми маленькими ніжками від хати до хати. Лише Борисову десятою дорогою оминала. Як і Бориса. Попри обійстя Йосифа Лабенського теж не ходила. Лиш потайки губи кусала. Але вже є, як є. Хай і в шлунку голодно, і вдома хоч вовків ганяй, та дитинку любила більше за всіх на світі. Якби не Мартин, утекла б світ за очі й нікому б у ласку не стояла. Та куди з малим утечеш? Тому й ішла щодня селом собак дражнити. Усе надіялася, що візьме хто город виполоти чи картоплю визбирати. За ложку кулеші. Лякана ворона куща боїться. Тільки не Стефка. Вона не боялася ні ока немилого, ні слова кривого. Її глибокі сині очі втратили блиск, але не надію. «Тілько ти добрий, Боже. Тілько ти добрий», – шепотіла вона про себе і йшла, не перекладаючи ні на кого свою ношу. Куди? То знав тільки Бог. Коли Мартин іще був немовлям, прив’язувала його до себе Варвариною великою хусткою й так ходила роботи напитувати. Коли той підріс, то залишала його в старій халупці, де оселилася після його приходу на світ. Ні дівка, ні ґаздиня.
