Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 3

Стефка не противиться. Тільки далі ледь помітно ворушить пальцями, вибиваючи в пам’яті нові слова: «Го-ри-Ш», «го-ри-Ш», «Ш-Ш-Ш»…

Вікно починає сіріти. Стефка відчуває, що по її щоці збігає вода. Вона силкується розплющити очі. Важка мокра шматина затуляє не лише чоло, а й повіки. «Се я?»

– Слава Богу! – тішиться Варвара й знімає мокру хустину з її чола.

Стефка розплющує очі. У кімнаті ще напівтемно. Вона поволі ворушить рукою, ногою. Пробує набрати в легені повітря: «Се я».

– Горєчка вже троха спала. Дєкувати Богу! Я вже дві чвертки самогонки на тебе вилила, – хитає головою Варвара.

Стефка аж тепер починає розуміти, що лежить у Варвариній хаті. Вона впізнає її по образах, що дивляться на Стефку з напівтемряви. Шо вона тут робит? Чого лежит? Чого ту’? Стефка пробує підвестися. Спочатку на лікті, потім на руки, спирається на дерев’яне бильце ліжка, поволі сідає. Її тіло неслухняне й чуже. Тягне внизу живота і в крижах. Стефка однією рукою поправляє сорочку, намагається стягнути її на коліна, а другою тримається побічниці, щоб не похитнутися. Її довге волосся розповзається по грудях. Стефка хоче змахнути його рукою, але не може. Дівчина тихо й безмовно знову опускається на ліжко.

– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.

Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»

До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.

Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».

Варвара міцно тримає Стефку за лікоть. Другою рукою простягає їй свою велику вовняну хустку.

– Я обів’ю тобі груди. Застудишси.

– …хо-чу застудитиси, – якось дивно шелестять Стефчині вуста. Дівчина незграбно обертається до згортка й знову проводить рукою в повітрі. – І він хоче, правда?

– Ти хоч думай, шо мелеш. Добре, що живов лишиласи, – отямлює її Варвара.

– Ні дівка, ні жінка, – шепоче про себе Стефка. – Ні дівка, ні жінка. Тепер люди ще більше плювати будут. А на него не будут. Не… Будут…