Читать «Голос перепілки» онлайн - страница 6

– Ну, то де твій Борис? Ше не скис? Іди, най даст тобі сухарів, – глумилися діти, даючи Мартинові щигля за щиглем. Мартин насував шапку аж на очі й драпцював додому.

– А в Бориса срака лиса, – збиткувався Тодось. – Знаєш чого? Бо він щоднє сухарі їст.

– Йди гет! – захищався Мартин.

– Боєшси? Йди, най і тобі сухарик даст, – напирав Тодось, усвердлюючись у Мартина маленькими чорними очима.

– Мені не тра’ сухарика! – боронився Мартин.

– Дивиси, який гоноровий! А ти його кашкіт видів? Такого в цілім селі не найдеш. Може, тобі даст? Йди-йди! – напосідався далі хлопець. – Боєшси?

– Сам боєшси! – ярився Мартин.

– Боєшси! – чимраз дужче нагинав Тодось Мартина. Його очі ставали ще чорніші. – Баба! Баба!

Мартин терпіти не міг Тодося. Куций, опецькуватий, він був для Мартина бридкий і противний. Тодось полюбляв хвалитися й у все встромляти свого носа. Як казала Стефка, так язиком теленькав, як дурний із печі. А тепер і до Мартина вчепився. Мартинові таки ввірвався терпець.

Борисова хата стояла майже на краю села. Навколо неї ще не було саду, тільки новенький тин та кущі. Мартин ще не зайшов на подвір’я, а вже нахапався дрижаків: а якщо Борис відлатає йому боки? Хлопець глибоко вдихнув і випрямив плечі. Рука торкнулася хвіртки. На голосний скрип не зважив. Його ноги так швидко дріботіли по стежці й тупцювали по східцях, що й не отямився, як уже чипів на ґанку. Оглянувся. «Ого, скілько тут усього! І все нове!» Коло самого вікна стояв маленький порожній полубічок для зерна, на ньому – мірка, яку в селі називають рожнівською ґелеткою, поруч – новенький дзиґлик із гладенькими шліфованими лапками, на ньому – бурдюк для молока. На стіні на новенькому гачку висіло Борисове старе вбрання: ґачі, сардак і крисаня.

– Слава Ісу, – зупинився на порозі Мартин, не знаючи, як вступити до хати. Він міцно притиснув одну ногу до другої, щоб не видати, як вони тремтять.

– Слава Йсу, – відповів Борис, поправляючи чорного картуза із синьою смужкою.

«Кашкіт як кашкіт», – подумав Мартин.

– Чого прийшов? – зверхньо блимнув на Мартина Борис.

– Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо. То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

– Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

– Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

– Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси, то так віддубашу їх, що тим бенькартам ніц не схочеси!

Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»