Читать «І день як вимір нашого життя» онлайн - страница 2
Олександр Васильович Афонін
«Контрастность деревья теряют…»
Контрастность деревья теряют, Зеленым облеплены пухом… И воздух весна наполняет Каким-то таинственным духом. То терпким, то горьким, то сладким, Что душу так нежно тревожит… И мысли – как в школьной тетрадке: «Не надо… А может? Да, может!»
«Ллється повітря холодне і чисте…»
Ллється повітря холодне і чисте І коливає прозору фіранку. Нині весна знов гуляє по місту І так ходитиме аж до світанку. На ніч у неї роботи багато, Що до сьогодні вона не робила: Хмари із неба за ніч позмітати, Щоб вранці сонечко всіх нас зігріло.
«Хай вітер стружку з нас знімає…»
Хай вітер стружку з нас знімає, Ще й обіцяють снігопад, Весна дорогу добре знає І не поверне вже назад. Про відступ буть не може мови! Так квітень вже лякав не раз. А я даю вам чесне слово — Тепло повернеться до нас! Вітри втечуть за небокраї, Повідступають холоди… Ще дні щасливі нас чекають, Весна ж бо в душах назавжди!
«Пью сумасшедшее вино…»
Пью сумасшедшее вино С весны роскошным ароматом… День – словно старое кино, Что видел я уже когда-то. Ему уже так много лет, Что сосчитать их невозможно! Но этих лет я даже след Стер нынче ночью осторожно. И, как тогда, я пью вино, Что разлила весна случайно. Со вкусом юности оно И радостью, а не с печалью.
«Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче…»
Сьогодні дощик в унісон із потічком про щось шепоче. Можливо, про короткий сон в ці весняні прозорі ночі. А може, про складне буття й про те, що з нами далі буде, А ще, що в вихорах життя весну не помічають люди. Не помічають ту красу, що кожен рік вона дарує: Як розпліта верба косу, як ранок фарбами чарує… Не чують радісних пісень пташок у тиші світанковій І все стрімкіше, що не день, втрачають віру в чесність слова. І як руйнуються святі ще нещодавно ідеали, Як світлі мрії і думки в людей політики забрали. Ні, то, мабуть, свої думки я хочу в шепіт цей вписати… А дощ з потічком не такі! Вони шепочуть: «Спати, спати…»
