Читать «Керрі» онлайн - страница 92

Вибухом тут-таки знищило майже півкварталу, разом із редакцією Clarion. О 00 : 18 Чемберлен залишився відрізаний від решти країни, що мирно спала вдалині.

О 00 : 10, за цілих сім хвилин до вибуху магістрального газопроводу, трохи слабшого вибухового впливу зазнала телефонна станція: там повністю забилися всі телефонні лінії, які ще працювали. Троє загнаних чергових дівчат не покидали своїх постів, але абсолютно не могли впоратися. Вони працювали з дерев’яними від жаху обличчями, намагаючись з’єднати абонентів, яких неможливо було з’єднати.

Отак Чемберлен посунув на вулиці.

Вони вийшли, схожі на вторгнення з кладовища, що лежало у згині дороги, утвореному перетином Белсквіз-роуд і траси 6; люди виходили в білих нічних сорочках і халатах, ніби замотані в савани. Вони виходили в піжамах і бігуді (місіс Довсон, мати колись дуже веселого, а тепер уже померлого сина, вийшла в косметичній масці на обличчі, ніби збиралася виступати в удавано негритянському музичному гурті); вони вийшли подивитися, що сталося з їхнім містом, побачити, чи воно справді вкрилося попелом і кров’ю. Багато хто з них вийшов назустріч своїй смерті.

Вони заповнили Карлін-стріт, затопили її схвильованим натовпом, що потік до центру під гарячковим світлом з неба, аж раптом із церкви конгрегаціоналістів на Карлін-стріт, де вона молилася, вийшла Керрі.

Вона увійшла туди всього на п’ять хвилин раніше, після того як відкрила газопровід (то було легко; щойно вона уявила, як він пролягає під вулицею, це стало легко), але їй здалося, що минули цілі години. Вона довго й зосереджено молилася, іноді вголос, іноді подумки. Її серце гупало й надривалося. На шиї та обличчі понадималися вени. Думки сповнилися усвідомленням неосяжної СИЛИ й БЕЗОДНІ. Вона молилася перед вівтарем, ставши навколішки у своїй мокрій, подраній, скривавленій сукні, із босими, брудними й заюшеними кров’ю ногами через розбиту пляшку, на яку наступила. Вдихаючи й видихаючи, вона схлипувала, з неї рвалася ментальна енергія, і церква сповнилася стогонами, хитаннями й розколинами. Лавки повалилися, псалтирі попадали, а срібний набір для причастя нечутно поплив у темряві під склепіннями нефів, поки не вдарився об дальню стіну. Вона молилася й не отримувала відповіді. Ніхто її не чув — а коли й чув, то Він/Воно ховалося від неї. Господь відвернув Свій лик, та й хіба це дивно? Цей жах був таким же Його діянням, як і її. Тож вона пішла з церкви, пішла, щоб рушити додому, знайти маму й довершити своє знищення.

Вона зупинилася на нижній сходинці й глянула на натовп, що перетікав до центру містечка. Звірі. Нехай же вони згорять. Нехай вулиці сповняться запахом їхньої жертви. Нехай це місце назвуть раккою, іхаводом, полином.

Раз-два.

І трансформатори на ліхтарних стовпах розцвіли переливчастим фіолетовим світлом, розкидаючи навколо бенгальські іскри. Високовольтні дроти впали на вулицю хрест-навхрест, як висипані з коробки сірники, і дехто побіг, і від цього їм же стало гірше, бо тепер уся вулиця була всипана дротами, і почався сморід, і почалося горіння. Люди закричали й посунули назад, і дехто торкнувся дротів і затупцював у рвучкому електричному танці. Дехто вже простягнувся на землі, а з їхніх халатів і піжам ішов димок.