Читать «Керрі» онлайн - страница 84

П: Що Ви зробили?

В: Загорлав до нього. Щось типу: «Агов! Стережися з цигаркою! Гей, не йди туди, там бензин!» Він мене так і не почув. Воно й не дивно, з тими сиренами на пожежних машинах та на ратуші, та з тими машинами, що перділи вулицею туди й сюди. Я бачив, що він от-от збирався запустити бичка, тож почав відступати всередину.

П: Що сталося далі?

В: Далі? Гм, далі до Чемберлена прийшов Диявол…

Коли впали відра, вона спершу вловила тільки гучний металевий дзеньк, що пробився крізь музику, а тоді її залило мокрим теплом. Вона інстинктивно заплющила очі. Збоку хтось крекнув, і в тій частині свідомості, котра пробудилася так недавно, вона коротко відчула біль.

(томмі)

Музика розкришилася на недоладні звуки й урвалася, кілька голосів протягли пісню трохи далі, наче порвані струни, а тоді в секунду мертвої тиші й передчуття, заповнюючи фатальний проміжок між подією і її усвідомленням, вона доволі чітко почула, як хтось мовив:

— Господи, то ж кров.

А наступної миті, ніби для того, щоб угатити правду в її свідомість, зробити її повністю, до краю зрозумілою, хтось закричав.

Керрі сиділа з заплющеними очима й відчувала, як здіймається в голові чорний вал жаху. Виходить, мама таки була права. Вони знову накинулися на неї, знов ошукали, знову зробили з неї мішень. Її жах мав би бути монотонним, але не був; вони витягли її на сцену, посадовили перед цілою школою і повторили сцену з душової… тільки голос сказав

(господи то ж кров)

дещо таке, про що страшно було задумуватися. Якщо вона розкриє очі й усе виявиться правдою, ох, що тоді? Що тоді?

Хтось почав сміятися — самотній гієнистий звук, — і вона таки розплющила очі, розкрила їх, щоб подивитися, хто то, і все було правдою, цей останній кошмар, вона вся стікала червоним, вони, вони вимочили її в самій сутності крові, перед усіма, і її думки

(ох…. я… ВКРИТА… нею)

забарвилися гидким фіолетовим відтінком відрази й сорому. Вона відчувала свій запах, і то був сморід крові, жахливий вологий мідний сморід. У мерехтливому калейдоскопі спогадів вона побачила, як кров густо стікає її голими стегнами, почула мірний плюскіт води об кахлі, відчула шкірою м’які удари тампонів і прокладок, у той час як чиїсь голоси спонукали її ЗАПХНУТИ ТАМПОН, згадала смак густої, надмірної гіркоти страху. Вони нарешті влаштували їй такий душ, як завжди хотіли.

До першого голосу приєднався другий, а за ним третій — дівчачий сопрановий регіт — тоді четвертий, п’ятий, шостий, дванадцятий, — а тоді всі, геть усі засміялися. Вона бачила їх. І Вік Муні сміявся. Вона бачила. Його шоковане обличчя застигло, але з горла все одно вилітав сміх.

Вона сиділа майже непорушно, дозволивши тому шуму перекотитися через неї хвилею. Вони всі й досі були гарні, навколо й досі все було чарівно й дивовижно, але вона перейшла межу, і тепер сторінки її казки позеленішали й погнили від лихих чарів. У цій казці вона мала відкусити від отруйного яблука, на неї мали напасти тролі, її мали з’їсти тигри.