Читать «Лука і вогонь життя» онлайн - страница 24

— На щастя для тебе, — промовив Ніхтотато замислено, — для початку я дав тобі кілька життів. А ти постарайся і збери ще кілька до його повернення і добре подумай, як тобі з ним бути. Він хоч і прикрий дідок, але з ним можна жити. Ти знаєш, як це буває.

Виявилося, що Лука справді таки знає. Він подивився довкола. Ведмідь Собака і собака Ведмідь уже приступили до роботи. Ведмідь перерив усю околицю і, звісно, всюди знайшов кістки, маленькі хрусткі кістки, вартістю в одне життя, які Ведмідь зміг вмить подрібнити і проковтнути, і більші кістки, з якими треба було трохи пововтузитися, поки вириєш, а тоді добряче поморочитися, поки подрібниш, і вони вартували від десяти до сотні життів кожна. Тим часом ведмідь Собака подерся на дерева вздовж Дамби, шукаючи стожиттєві вулики, сховані в густій кроні, а лізучи туди, приплескував і просто поїдав безліч золотавих одножиттєвих бджіл. Життя були всюди й у всьому, вони маскувалися під каміння, овочі, кущі, комах, квіти або ж покинуті шоколадні батончики чи пляшки шипучки; кролик, що дріботів перед вами лапами, міг також бути життям, а також могли бути життя і в пір’їнах, що гойдалися в повітрі перед самим вашим носом. Знаходити й втрачати життя — це банальна віддушина цього світу, і якщо ви втрачаєте кілька, то це не біда; адже у вас залишається ще багато життів.

Лука також розпочав полювання. Він застосовував свої улюблені прийоми. Штурхав ногами стовбури дерев і ходив шелесткими кущами, і це завжди давало результат. Так само якщо підстрибнути в повітря й точно приземлитися на обидві ноги, то можна струсити кілька життів з дерева, а іноді життя самі падали, наче дощ з неба. Як з’ясував Лука, найкраще вдаряти по незвичайних, круглих як кеглі створіннях, що безцільно стрибали по високій Прибережній Смузі — охайній, затіненій деревами доріжці на гребені Дамби. Коли їх копнути ногою, то вони не падають, а нестямно гойдаються з боку на бік, хихикають, зойкають від задоволення і в екстазі вигукують: «Більше! Більше!», а тим часом життя, за якими полює Лука, вискакують з них, як блискучі блощиці. (Коли ж у них закінчуються блощиці, то вони сумно кажуть: «Більше нема, більше нема», понурюють малі голівки й присоромлено стрибають геть.)

Коли знайдені Лукою життя приземлялися на Дамбі, набирали форми малих золотих коліс і починали втікати від нього, йому доводилося наздоганяти їх, при цьому остерігаючись упасти з Прибережної Смуги у Води Часу. Він загортав життя пригорщами і напихав ними кишені, а тоді з легким передзвоном вони розчинялися й ставали частиною його сутності; саме тоді він помітив зміни у своєму полі зору. У верхньому лівому кутку поля зору з’явився невеличкий трицифровий лічильник, який не зрушував з місця, хай би як Лука крутив головою і тер очі; величина цифри весь час зростала мірою того, як він ковтав чи забирав свої численні життя, а крім усього іншого, ще й лунав тихий дзенькіт. Виявилося, що нове явище прийняти нескладно. Адже тепер він міг знати, на чому стоїть, бо щойно кількість життів зменшиться до нуля, його гра закінчиться і, можливо, навіть те інше життя, себто справжнє життя, яке йому буде потрібне, коли він повернеться до реального світу, де його справжній тато ніяк не може прокинутися і страшенно потребує його допомоги.