Читать «Лука і вогонь життя» онлайн - страница 12

На доріжці під будинком Халіфи стояв чоловік, одягнений в яскраво-червону сорочку, на голові мав знайомий уже ношений капелюх-панаму, стояв і розглядав будинок. Лука вже хотів було окликнути його й послати Ведмедя й Собаку відігнати чужинця, коли ж чоловік раптом повернув голову й глянув йому просто у вічі.

Це був Рашид Халіфа! Це був його тато, який мовчки стояв і дивився широко розплющеними очима!

Але якщо Рашид був на доріжці під будинком, то хто тоді спав у ліжку? А якщо Рашид спав у ліжку, тоді як він може бути надворі? У Луки голова пішла обертом, він уже й не знав що думати; однак ноги його буквально самі понесли. За ним потягнулися ведмідь із собакою, а Лука біг щодуху туди, де на нього чекав тато. Він босоніж збіг з горішнього поверху, спіткнувся, зробив крок праворуч, похитнувся, знову відновив рівновагу й вилетів через передні двері надвір. Це просто чудово, думав Лука. Рашид Халіфа прокинувся і вийшов надвір на прогулянку. Все буде добре.

2

Ніхтотато

 оли Лука вибіг з Собакою і Ведмедем з парадних дверей будинку, його охопило дивне відчуття, наче він перейшов якусь невидиму межу й опинився на початковому етапі якоїсь віртуальної реальності. Він трохи тремтів, тремтіли також собака й ведмідь, хоча світанок був теплим. Довкілля мало дивні барви: небо було блакитнішим, бруд — брунатнішим, а будинок — рожевішим і зеленішим, ніж зазвичай… а його тато був не його татом, бо крізь цього Рашида Халіфу можна було дивитися. Зовні він достоту скидався на славного Шаха-Казна-Що; на голові мав такий же капелюх-панаму, був одягнений у таку ж яскраво-червону сорочку, говорив Рашидовим голосом, ішов достоту Рашидовою ходою; але цей Рашид Халіфа просвічувався — не цілком, а трохи лишень більше, ніж наполовину, так ніби він був наполовину справжнім, а наполовину світловою ілюзією. Коли небо почало світліти, прозорість постаті стала ще помітнішою. В Луки голова пішла обертом. Невже щось сталося з його татом? А чи, може, цей тато, що просвічувався, а чи…

— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.

— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.

Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.

— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.