Читать «Коло Елу» онлайн - страница 65

Та приходить день, який дає відповідь на всі запитання. Рідна людина покидає тебе назавжди, а хмара залишається. І найстрашніше, що вона не стає важчою й чорнішою. Ти ловиш себе на думці, що в цей найстрашніший день ти вже ніби готовий до жахливої втрати, адже ти бачиш і відчуваєш цю хмару вже давно. Ці дві смерті різні, і не знати, яку з них легше пережити. Та зрозуміло одне: і стріла, і хмара стають твоїми супутниками в житті назавжди, до того часу, поки ти не помреш. Можливо, це буде якийсь інший, третій спосіб, невідомий тобі.

Віруся й Ольга робили все, щоб підтримати матір. Ганна-Софія була дуже вдячна їм за турботу. Віруся навіть перебралася до них на місяць, залишивши чоловіка з дітьми вдома. Та Роман із внуками приїжджав до них чи не щодня. Уже давно в їхній невеликій квартирі не було так гамірно. І це справді допомагало Ганні-Софії переживати важку втрату. Вона не мала часу залишатися наодинці зі своїми думками. Внуки бігали по кімнаті, постійно про щось розпитуючи бабцю. Одного разу до неї підбіг Василько й запитав:

– А чому мене назвали Василь?

– На честь дідуся, – відповіла Ганна-Софія.

– Але ж дідуся звали Дмитро? – перепитав малий.

– Тебе назвали на честь маминого дідуся, а твого прадіда, – втрутилась у розмову Ольга й, щоб якось відійти від цієї теми, продовжила: – А Ігоря назвали на честь дідуся вашого батька.

Ганна-Софія вдячно кивнула головою, показуючи, що все нормально, і продовжила розповідати внукам про їхніх дідів та прадідів. Ольга вийшла з кімнати, а за кілька хвилин повернулась і заявила:

– А я свого сина назву Дмитром.

Потроху вони повернулися до звичного ритму життя. Ганна-Софія їздила до Вірусі, бавилася з внуками, Ольга відвідувала навчання.

Закінчивши університет, Ольга пішла працювати. Їй пропонували залишитися на кафедрі, також могла піти, як сестра, працювати вчителем у школу, та вона влаштувалася в бібліотеку. Знайомі були здивовані таким вибором. Ганна-Софія не втручалась і належно сприйняла дії доньки.

Потроху змінювалося життя навколо. Настала середина вісімдесятих років минулого сторіччя. По телевізору постійно показували Горбачова з його «перестройкою», а у Львові в повітрі витав дух волі. Його вже відчували не тільки такі люди, як Ольга, котрі постійно перебували у вирі подій, а й пересічні городяни. Це був дух свободи. То на одній, то на іншій будівлі вночі з’являлися жовто-сині стяги. Вони розвивалися на вітрі, наганяючи на одних неймовірний жах, а іншим даруючи задоволення й сльози. Сльози радості й надії. Представники першої частини суспільства зі злістю зривали прапори, а інші раділи, що національної ідеї не спинити.