Читать «Коло Елу» онлайн - страница 64

Чоловік зробив кілька ковтків, заперечно похитав головою й продовжив:

– Я зрозумів, що розмови не буде, і мовчки розвернувся, щоб вийти. Та Барсуков кинувся за мною, упіймав за руку й затягнув назад у кабінет. А пізніше трапилося те, що роками я не міг забути. Мабуть, він був такий п’яний, що не розумів, що робить. Почав кричати, що я бандерівець і прийшов його вбити, потім вихопив із шухляди пістолет, почав ним махати й робити спроби прицілитись у мене. Далі все відбулося інстинктивно: я вхопив перше, що потрапило під руку, – якусь металеву статуетку зі столу, – й ударив нею майора по голові. Він якось дивно рохнув і завалився на підлогу. Я, мабуть, просто оглушив його, та, падаючи, він з усієї сили вдарився головою об кут стола. Ти ж пам’ятаєш батьківський стіл, які там були кути?

Ганна-Софія, не перебиваючи чоловіка, кивнула головою. Звичайно, вона пам’ятала, і не тільки масивний стіл. Попри те, що минуло стільки років, вона пам’ятала все в будинку до дрібниць.

– От і все, – закінчив розповідь Дмитро. – Я над ним зігнувся, а там усе в крові. Кров юшить і юшить. Пам’ятаючи свою військову науку, я помацав його пульс. Барсуков був мертвий. Тоді я обережно вийшов, зачинивши за собою двері в будинок, і пішов додому.

– Можна сказати, що це нещасний випадок, – заспокоювала чоловіка Ганна-Софія, – ти ж захищався.

– Напевне, так, – відповів той, і за кілька хвилин було чути його рівне дихання.

Дмитро заснув.

За кілька днів Дмитра не стало. Складалося враження, що саме ця прихована історія й тримала його на цьому світі. Не міг він піти, не розповівши Ганні-Софії правди.

19

І знову світ навколо наповнився сірою порожнечею. Ганна-Софія тільки змирилася зі смертю сина. Та ні, не змирилася. Хіба можна з цим змиритися? Вона щойно тільки усвідомила її. Впустила розуміння того, що сталося, і звиклася, що з трагедією доведеться жити далі. Тоді в неї ще був Дмитро. Він постійно був поруч, даючи зрозуміти, що це не тільки її біда. Чоловік забирав частину того болю на себе.

Спочатку Ганна-Софія замкнулась у собі, зібрала свій біль докупи й нікого не впускала до нього. Адже вона мати. Хіба хтось зможе зрозуміти її трагедію й пережити разом із нею горе? Пізніше Ганна-Софія навіть сама собі зізнавалася, що були в неї страшні думки покинути цей світ. Піти разом із ним, із синочком. У такі хвилини вона усвідомлювала, що не можна залишатися наодинці із собою, і ще більше розуміла, що означає для неї Дмитро. Він її опора в радості та в горі.

Та ось не стало й Дмитра. Якось Ганна-Софія спіймала себе на дивній думці, що смерть найрідніших людей буває різною. Одна смерть є несподіваною, мов швидка стріла, що врізається в тебе й раз по раз проштрикує тебе наскрізь та повертається. Гострий наконечник знову й знову пронизує душу й серце. Інколи здається, що стріла зникла, але ні, вона повертається в найнесподіваніший момент і завдає ще більшого страждання.

Але є інша смерть, яка, мов хмара, давно затягнула небо. Вона висить над людиною й важким тягарем тисне зусібіч. Усі частини тіла відчувають її присутність. Здається, що серце починає працювати в іншому ритмі. Муки й біль людини щораз нагромаджуються, стають усе більшими й більшими, страждання накочуються поступово великим важким каменем і тягнуть істоту додолу, не даючи їй навіть дихнути. І немає з-під цього каменя виходу. Світ стає чорним, хмара затягує у вир небуття. Бувають моменти, що десь там, глибоко в підсвідомості, час од часу задзвенить маленький дзвоник і навіється несподіване запитання, яке примушує кожного зупинитися: «Можливо, це саме твоя хмара?»