Читать «Коло Елу» онлайн - страница 63

Він зробив тривалу паузу, мов збирався з думками, і продовжив:

– Я вбив людину.

Ганна-Софія спантеличено подивилася на чоловіка.

– Ти ж воював. Ти мусив це робити. Війна є війна.

– Ні, це інше. Не на війні. Пізніше.

Дружина не знала, що й сказати, а Дмитро розповів їй історію, яку проніс через усе життя. Він почав говорити з таким завзяттям, немов тільки й чекав можливості оприлюднити таємницю, що мучила його довгі роки.

– Це я вбив майора.

– Якого майора? – перепитала дружина, та в голові вже була відповідь.

Пам’ять, мов пружина, випросталась, і постало обличчя тільки однієї особи.

– Майора Барсукова, – відрізав Дмитро.

І хоча вона вже здогадалася сама, почуте примусило Ганну-Софію сісти на край ліжка. Жінка тільки й спромоглася промовити:

– Ти? Як же це сталося?

Дмитро почав розповідь, а дружина лише час від часу перебивала його запитаннями.

– Після того, як ти розповіла мені історію про Барсукова, я не міг спати. Картав себе за те, що не був поруч із тобою та Василем Захаровичем у важкий час. Бачив, як ви обоє страждаєте, тож вирішив поговорити з майором сам на сам. Спочатку я не знав, що можу йому сказати. Згодом у голову прийшли два варіанти. Перший – запропоную йому гроші. Багато грошей.

– І де б ти їх узяв? – запитала дружина.

– Знайшов би. Я хотів почути суму, а потім думати, де їх дістати. Усе б продав, що мав, позичив би в знайомих. Другий варіант був, на мою думку, менш реальний. Пригрозити майорові тим, що ми розповімо його начальству, що він чіплявся до тебе.

– І ти думав, що його цим налякаєш? – вражено запитала дружина. – Ти що, маленький? Яке начальство?

– Ну, не маленький, але тоді ще дуже молодий, – спробував пожартувати чоловік, побачивши, що дружину це зовсім не розвеселило. – Одного вечора я наважився й попрямував до Барсукова. Там почав його чекати.

– Але ти ж тоді був у відрядженні. Я достоту пам’ятаю.

– Так, але начальник забув у Львові потрібні креслення. Отож мене як наймолодшого відрядили додому. Так от, я хотів зустріти майора ввечері після роботи й поговорити з ним. Довго чекав, а його все не було. На вулиці почало темніти. Раптом я побачив, що в котрійсь із кімнат засвітилося світло. Після того рипнули двері, і з будинку вийшло двоє військових. Я ледве встиг заховатися. Трохи повагався, та рішення було прийняте: або сьогодні, або ніколи. Я зайшов у двір і постукав у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, та от на порозі з’явився майор. Він, напевно, когось чекав, бо відчинив двері й, не повертаючи голови, пішов у кабінет. Я – за ним. На столі лежали залишки пиятики, розкидані порожні банки та пляшки.

Майор пройшов до крісла й тільки тоді повернувся до мене. Побачивши незнайомця, він навіть не змінився на лиці, лише запитав: «Э, ты кто?»

І тільки тоді я помітив, що він такий п’яний, що заледве розмовляє…

У Дмитра голос став тихіший. Йому важко було так довго говорити. Дружина простягнула склянку з водою й запитала:

– Тобі важко? Може, пізніше розкажеш?