Читать «Коло Елу» онлайн - страница 62

Якось восени з нею на Тихий поїхав Дмитро. Вони йшли від залізничної зупинки на хутір пішки. Ганна-Софія згадала свою першу поїздку, як вони з бабцею йшли цією ж стежкою. Вона розповідала йому про це. Побачивши озеро, вони вирішили перепочити, тим паче в Дмитра почало нагадувати про себе поранення: йому було важко йти.

Побачивши воду, Ганна-Софія згадала слова бабці Віри, що озеро за її молодості було значно більшим. Зараз жінці також здавалося, що озеро стало меншим.

Дмитро присів на траву, а Ганна-Софія зняла взуття й зайшла у воду. Вона мов повернула час і знову опинилася в дитинстві. Із забуття її вирвав голос чоловіка:

– Ти що робиш? Вода ж холодна.

– Усе добре, – відповіла вона таким голосом, що він зрозумів: не потрібно зараз тривожити дружину.

Дмитро також зняв черевики, зайшов у воду й став поруч. Так вони й стояли мовчки, поки від холодної води не почало судомити ноги. Вона згадала, як тоді маленькою дівчинкою вискочила з крижаної води. Цей спогад викликав у неї усмішку.

Потім вони повільно пішли в напрямку лісу. Ганна-Софія в деталях розповіла про свою першу подорож на хутір, про ліс. Зараз ліс був не таким темним та непривітним, як у дитинстві. Опале листя шаруділо під ногами, немов заманювало подорожніх у хащі. Стало страшно й захотілося розвернутися та кинутися назад до озера.

Та ось вони вийшли на галявину, на якій колись стояла хата бабці Віри. Її давно вже не було. Та й хутір змінився. Уже майже не було білих хатинок під солом’яними стріхами, навколо стояли добротні будинки. Не було так гамірно, як у дитинстві. Можливо, тому, що настала осінь.

Ганна-Софія з чоловіком підійшли до місця, де колись висіло коло Елу. Тут також усе змінилося. Тополі вже давно хтось зрізав, а на місці хати сім’ї Елу тепер стояв невеликий магазин.

Вони пішли на цвинтар, упорядкували могилки мами та бабці. Після цвинтаря провідали доньку вуйка Йвана. Вона одна з усіх його дітей залишилася жити в Тихому.

Ганна-Софія та Дмитро довго не засиджувалися, адже восени скоро темніло. Тож по обіді вирушили на електричку. Назад Дмитро вже ледве дійшов. Удома дав дружині обіцянку піти наступного дня до лікаря. Обіцянку він виконав, але стан здоров’я не покращився. Зрештою Дмитро перестав відвідувати роботу, а з часом і виходити на вулицю. Лікарі тільки розводили руками, не знаючи, чим допомогти. Так тривало майже два роки.

Ганна-Софія намагалася не залишати чоловіка самого, піклувалася про нього, підтримувала, розважала. Матері допомагала Ольга. Вона якось стрімко подорослішала, з дівчинки з косичками враз перетворилася на серйозну молоду жінку.

До батька весь час приїжджала Віруся з внуками, інколи з чоловіком. Але Дмитрові ставало все гірше, а одного вечора він покликав Ганну-Софію до себе й сказав:

– Ти знаєш, я тебе ніколи не обманював, – почав він, – але є одна річ, яку я тобі ніколи не розповів. Я бачу, до чого все йде… – Він зупинив помахом руки спробу дружини заперечити й повторив: – Я бачу, до чого все йде, і мушу тобі розказати свою таємницю.