Читать «Коло Елу» онлайн - страница 20

Надії було дуже важко виховувати сина. Згодом хуторяни, усвідомивши свою провину в смерті старих Елу, вирішили допомогти жінці. Почали її вмовляти вийти заміж за будь-кого, аби в дитини був батько. Спочатку вона пропускала їхні слова повз вуха, а потім задумалася, адже вода точить камінь.

Врешті-решт Надя вийшла заміж за чоловіка із сусіднього села. Звали його Іваном. Був він удівець без дітей. І чоловік ніби непоганий, роботящий. Правда, мав одну ваду – любив добряче випити. Спочатку жили вони добре. Іван із любов’ю ставився і до жінки, і до п’ятирічного пасинка. А Мирон потроху підростав. Ніби дитина як дитина, але згодом люди почали помічати дивацтва.

От піде Мирон чи то на риболовлю, чи то в ліс по гриби – ніколи не повертається з порожніми руками. Сусідські хлопці в тому самому місці рибу ловили або гриби шукали – не зловили, не знайшли, а Мирон і риби наловить, і назбирає повну торбу грибів.

Якось вирішили хлопчаки провчити його. Пішли тихцем за Мироном на озеро, почекали, поки витягне першу рибину, і вигнали з насидженого місця, а самі позакидали вудки й чекають на вилов. Мирон пішов на інший бік озера й далі ловить карася за карасем, а хлопці не ловлять. Вони знову прогнали Мирона й зайняли місце, а хлопець перейшов подалі, і в нього риба клює, а в хлопців ні. Так повторювалося кілька разів. Зрештою розбишаки почимчикували додому й дали хлопцеві спокій.

А спостережливі сусідки зауважили. Бува, на небі хмари, дощ періщить, а Надя виносить сушити білизну. Усі ховаються від зливи, а вона розвішує випране на подвір’ї. І справді за якийсь час сонечко на небі сяє, а за хмарами й слід простиг. Або ж навпаки: сонце пече, усі вийшли в поле, а Надії немає. Почали працювати, аж тут дощ як уперіщить, додому всі прийшли мокрі, мов хлющ, а вона суха-сухісінька.

Люди між собою говорили, що це недобре, що Елу знаються з нечистим. Ці чутки дійшли до Івана. Він і так щодня приходив додому п’яний, кричав на жінку й пасинка, а то ще й руки почав розпускати. Один раз побив малого, потім – вдруге. Надія не втручалася в дії чоловіка. Так тривало кілька місяців. Та от одного дня по Тихому поширилася новина: Іван до напівсмерті побив Надю. Зранку її без пам’яті побачила сусідка. Мирон мовчки сидів над нею. Жінка забрала Надію з хлопцем до себе й покликала бабцю Віру. Віра Петрівна запропонувала переночувати наступну ніч у неї, та Надя навідріз відмовилася й разом із сином пішла додому. Бабця Віра розповідала, що за весь час Мирон не пустив ані сльозинки.

Наступний ранок приголомшив селян. На паркані Елу хуторяни побачили коло з верболозу, угорі якого був прикріплений дерев’яний хрест. Та наступна новина вразила ще більше – помер Іван. Гомоніли, чи може молодий чоловік, котрий нічим ніколи не хворів, отак раптово піти в домовину. Поширилися чутки, що Мирон його вбив. Та лікар із міста заявив, що Іван помер сам, від невідомої хвороби. І все. Однак люди ще довго обговорювали цей випадок і не вірили, що тут обійшлося без Миронових чарів.