Читать «Коло Елу» онлайн - страница 22

Однак через деякий час Мирон захворів, навіть не виходив надвір. Мати його, Надія, не раз приходила до бабусі Віри й розповідала про синову хворобу…

Так у щоденних турботах минали дні, тижні, роки, і на хуторі Тихому коло Елу продовжувало пророкувати зміни в житті людей: чи то величезну радість – народження дитини, чи то гірку втрату – смерть когось із рідних.

Одного дня коло Елу знову повернулося зловісно, указуючи на смерть. Було це у Великодню п’ятницю. Мешканці хутора довго гадали, до кого ж прийде біда. Надвечір у тривожній тиші пролунав пронизливий крик, що примусив захолонути кров у жилах. Кричала Надія: її син Мирон помер.

На похорони зібралося багато людей. Стоячи біля труни, бабця Віра задумливо промовила чи то сама до себе, чи то до когось:

– Помер, як Ісус, у Великодню п’ятницю. І розіп’яли його також. – І, побачивши спантеличені погляди, додала: – Упродовж життя розпинали то гострими образами, то стусанами, а то й принизливими словами.

А мати Мирона біля засипаної могили гірко сказала:

– Він усе знав наперед. Останні місяці тільки повторював: «Ох, скоро біда буде, ой, біда», – і плакав.

– Відчував, – прошепотів хтось із юрби.

Можливо, Мирон і відчував свою смерть, а може, мав на увазі інші події, глобальніші. Тому що трохи згодом, приблизно за п’ять місяців потому, настала дата, що змінила життя мільйонів. 1 вересня 1939 року. І коло Елу, яке ніхто так і не насмілився зняти після смерті Мирона, ще довго зловісно дивилося хрестом у небо, пророкуючи похорони. За декілька місяців небом летіли літаки, щоб скидати бомби на мирні міста.

Через багато років після описаних подій Ганна-Софія та її чоловік Дмитро поїхали в Трускавець. Чоловіка за багаторічну роботу нагородили путівками на курорт. Це була перша й остання їхня подорож, бо вони все життя відкладали відпочинок на потім. Завжди знаходилася причина: спочатку діти маленькі, пізніше – здобування «шматка хліба», потім народилися внуки, а далі вже й не було бажання.

Отож у Трускавці їхнім сусідом по номеру був чоловік, який приїхав із Литви. Звали його Валдасом. Вони потоваришували з ним і не раз вечорами проводили дозвілля за приємною бесідою. Литовець розповідав про Вільнюс та Йонаве – його рідне містечко, у якому працював у газеті журналістом. З’ясувалося, що Валдас ніколи не бував у Львові. Та й в Україні був тільки в Криму. Жартував, що в них, звичайно, є своє море, але занадто холодне. Він просив розповісти про місто, наші традиції.

Якось Ганна-Софія розповіла йому про родину Елу. Він замислився, а потім сказав, що якщо він не помиляється, то естонською мовою слово «елу» означає «життя».