Читать «Коло Елу» онлайн - страница 18

Андрій Цінцірук

– Я тут, не бійся.

– Я й не боюсь, – ображено відповіла дівчинка й запитала: – А що це?

– Це коло Елу.

– Коло Елу… Я багато чула про нього. Для чого воно?

– Воно щодня повідомляє людям, чи хтось народився на хуторі чи помер. – Випереджаючи наступні запитання, бабця продовжила: – Якщо коло повернулося так, що зверху хрест, то хтось помер. А якщо згори лялька – чекай народження дитини.

– А сьогодні? – запитала Софійка.

– Сьогодні немає ні померлих, ні народжених. Бачиш – і хрест, і лялька стоять горизонтально.

Лише тепер зрозуміла дівчинка, про що розмовляли бабуся з вуйком Йваном.

– А хто це придумав і навіщо? – запитала Ганна-Софія.

Бабця на хвильку задумалася, окинула поглядом людей, що стояли поруч (вони вже не гомоніли, а прислухалися до їхньої розмови) і відповіла:

– Ходімо, удома все розповім.

І вони вирушила назад до бабусиної хатини. По дорозі таки зайшли до Йванової матері. Звали її Мариною. Вона геть зовсім не була схожа на бабусю: трохи старша за Віру Петрівну й надзвичайно худа жінка. Старенька дуже добре прийняла їх.

– Нарешті ти привезла дівчинку, – дорікнула господиня Вірі Петрівні. – Ох, як схожа ти на маму…

Ганна-Софія відчула, що бабця трохи напружилася, та Марина якось сумно подивилася на неї й на мить заплющила очі, мов подаючи сестрі знак.

– Хочеш, щось цікаве покажу? – і, не чекаючи відповіді, пішла до невеликої будівлі біля хати.

Дівчинка подивилася на бабцю. Та кивнула на знак згоди.

– Іди, звичайно.

Коли пані Марина відчинила двері й вони зайшли в приміщення, дівчина зойкнула. Величезна кімната була заповнена травами та квітами, деякі з них були засушені, інші – зовсім свіжі, частина зілля лежала на полицях, котрісь пучечки звисали просто зі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, а на ньому були складені в акуратні рядки наповнені різнокольоровою рідиною слоїчки.

– Оце так! – вражено вигукнула Ганна-Софія.

Звичайно, у бабці дівчинка також бачила кілька жмутків трав та настоянки. Але щоб стільки…

– Тут є ліки від багатьох хвороб, – задоволена справленим враженням, заговорила бабуся Марина.

– І що, ви всіх на хуторі лікуєте?

– Не тільки, – усміхнулася жінка, – буває, навіть із міста приїжджають.

– А в мене батько також лікар, – похвалилася дівчинка.

– Я знаю, – відповіла жінка, – та я не лікар. Людина повинна лікуватися сама. Я ж даю їй тільки той шматок природи, який допоможе.

Ганна-Софія та Віра Петрівна трохи погостювали в пані Марини й повернулися додому. Лише багато років потому дівчина дізналася, чому бабця не розповідала про сестру. Виявляється, коли в матері померла перша дитина, жінка повернулася на хутір розвіяти сум. Якось до них завітала бабусина сестра, яка знала про мамину біду. Пані Марина попросила маму лягти на ліжко, а потім якоюсь травою довго водила по животі, час від часу опускаючи її в якусь рідину. Пізніше підвелася й вийшла з хати. Наступного дня вона повідомила Вірі Петрівні, що народжувати Софії більше не можна, бо буде велика біда. Бабця розказала про цей випадок зятю, та Василь Захарович лише махнув рукою. Про пророцтво згадали вже тоді, коли сталася ця «велика біда». А Марина після похорону підійшла до своєї сестри й прилюдно сказала: