Читать «Коло Елу» онлайн - страница 16

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.