Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 80
Віктор Близнець
— Де ж правда? Я ж здаю молоко… по плану.
— Краще мовчи! — показав пухлого кулака староста. — І бичка веди, чуєш! Пожаліла для добрих людей — німці з’їдять, — Федоренко крутнувся і пішов по сусідах, щоб повтішатися ще над вдовиними слізьми.
…Повела свою теличку сусідка Палажка. Повели корівок матері — німці підбирали останню худобу в селі, йшли жінки понурі, заплакані, наче не скотину, а себе тягли за вірьовку на бійню.
Мати вигнала із сарайчика Мазуна й Снігурку. Ніжно погладила Снігурчину шию, провела рукою по теплій, довірливій морді:
— Прощавай, годівнице!
Снігурка відчула недобре, заревла.
— Хлопці, — покликала мати, — попасіть їх коло Палажчиної хати…
Хлопці навчились розуміти неньку з півслова. У сусідки Палажки здохла корова від ящура. Значить — кінець. Раз зважилась мати на це — іншого виходу немає. Тепер можна зовсім забити сарайчик: курей і свиню німці давно «реквізували», тепер в хліві — тільки мишва гасає.
* * *
За хатою Валько зліпив із глини кабицю.
Треба трохи фантазії, і присадкувата потріскана плитка перетвориться на бойовий корабель. А Льонька Поліщук буде на ньому кочегаром… В топці палахкотить вогонь, чорний дим валує з труби — старенького відра з вибитим дном. В казані булькає вариво — два бурячки і просяна лузга. Готується вечеря на всю команду.
Ех, аби це був справжній лінкор, вийшов би Льонька на капітанський місток і: «Право руля! Повний вперед!» — повів би лінкор до комори. Сьогодні, кажуть, загнали туди наших людей, підпільників із Краснопілок. Тих, говорять, що підірвали німецькі машини на Бобринецькому шосе. Кинули їх, зв’язаних по руках і ногах, на кам’яну долівку, на залізний засув зачинили і варту кругом поставили. Ото б навести всі бортові гармати і смальнуть по варті, щоб полетіли шкереберть поліцаї. А тоді гукнути по-капітанськи: «Виходьте, люди, з неволі!»
Сирувате бадилля курить, дим виїдає очі; Льонька тікає від диму під бузкові кущі. Прислухається: в Лідиній хатинці бубонить чоловічий голос. На віконці тріпнувся каганець, вихопив з темряви плечисту постать. На короткій шиї — лобата, лиса голова. Це Тарас Іванович — учитель фізики з Краснопілок. То за його ідеєю Грицько й Володька будували аеросани. То він разом з хлопцями хотів податися в далекі мандри. Все обірвала війна. Але й тепер Тарас Іванович не залишав своїх вихованців. Через тиждень-другий заходив до Ліди.
Притих за віконцем басовитий голос, і ось між бузком майнула постать учителя. Тарас Іванович привітно махнув Льонці рукою і спішно подавсь у берег; бур’ян поглинув його, як море піщинку.
Вкрадливо, наче зграя вовків, виповзали сутінки з густих заростів кропиви й бур’янів. Тиша й темінь оповивали землю. Про щось таємниче переморгувались між собою одинокі зорі.
Раптом хитнувся кущ бугили, і знову до хати посунулась невиразна тінь. Хтось шкрьобав по стежці, зігнувшись, озираючись навсебіч. Злодій… Льонька вже хотів крикнути, як тінь враз випросталась… Ти ба — Грицько Хмельовий! З пекла, чи що, повернувся? Його ж німці забрали ще взимку… Грицько приклав пальці до губ і строго: