Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 79
Віктор Близнець
І знов, як раніше, поринула дочка в роботу. Та невідома робота не давала спати старій. Вночі прокинеться, крадькома загляне в хатину — блимає каганець.
— Ти все читаєш та пишеш?..
— Треба, мамо, — скаже ніжно, а в голосі чується: «Не питай мене більше, мамо».
А то накине хустину і зникає в темряві. В легкому платтячку, тонка, як билинка, тільки й того, що батькового високого росту.
— Ти йдеш, доню?
— Треба, мамо.
Таких «треба» багато у неї. Треба, щоб зібрались у хатинці друзі; буде бриньчать гітара, будуть сміх і жарти — така собі сільська гульня, але слідкуй все-таки, мамо, щоб ніхто сторонній не стирчав під хатою. Треба, щоб прийшов учитель фізики із Краснопілок — пам’ятаєш, мамо? Ага ж, Тарас Іванович! — буде важлива розмова, не для сторонніх вух. Треба передати ковалеві оцей папірець, але сховай його, мамо, поміж коржів — так буде краще…
Мати, немовби вибачаючись, безшумно заходить в хатину, сідає на ріжок стільчика:
— Ну, як воно там?
Вона вже звикла до того, що Ліда знає, — а звідки, не насмілилась спитати, — як воно там, на фронті. І з надією, з тривогою дивиться у доньчині очі — великі, голубі, задумливі. «Брешуть німці, — спалахне вогнем Ліда, — ніби вони за Уралом. Брешуть! Москва стоїть, як стояла, Волга — у наших руках». Зітхне полегшено мати, піде до сусідки, щоб по-своєму переказати новину: «Не сумуй, Палажко, ще прилетить твій Лебідь. І мій прилетить… якщо голови десь не склали»…
* * *
Глуха темна ніч.
Тиша.
І раптом — ба-бах! — у двері.
— Гей, розтаку!.. відчини!
Мати кинулась до вікна. Вибігла з хатини Ліда.
— Одкривай! Бачиш — гуляємо. Став самогону, більшовицька морда!
Хряснуло вікно, полетіли шибки на підлогу. В хату просунулась кудлата голова. Старостин голос:
— І бичка веди! На закуску!.. Спишем, ге-ге, куме?
— Іменно! — це озвався Криворотько.
Загупало під вікном, блиснув ліхтарик.
— Одкривай, чуєш! Двері висадимо.
— Федоренко, де твоя совість, — благально мати. — Отямся!
— Куме, вона ще погрожує. Гати!
Тріснули двері, в сінях загуркотіли відра. Хрипле ричання. Дві темні постаті. А навстріч їм — білі чайчині крила. То Ліда. То її пронизливий крик:
— Не смійте! Не смійте!
— Ти диви?! — оторопіло поліцай. — Голубка! Сама в руки лізе. Тягни, куме, її!
Схрестилися руки — бридкі ворожі руки і гарячі материні:
— Геть, бугаї! Вона ж дитина!
З-за материної спини — скрегіт зубів і Вальчин видих:
— Назад! Сокирою сікону! Льонько, біжи до Шумила!..
— Тю, гвалт підняли! Та ми ж самогону… Тю, навіжені! Пішли, куме, пішли…
І вже за хатою — хмільний бичачий рев:
Ранком у двір заглянув Федоренко. Морда розпухла, обвисли гладкі м’ясисті щоки. Бликнув з-під лоба на Поліщучку:
— Веди корову! Здавати будеш.
Матір наче вдарили під груди. Сполотніла відразу. Діти ж від голоду загинуть! Вже й так світять кістками, щирицею давляться. Одна надія була — на Снігурку, і ту віддати німцям.
Заплуталась сльозинка між зморшками, застигла на сухій щоці.