Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 82
Віктор Близнець
Вона примирливо сказала:
— Відкладемо драми на пізніше.
— Я вб’ю його! — як заведений, бубнів Грей.
Щось гаряче хлюпнуло їй в обличчя.
— Слухай, Грею! — Ассоль взяла його за комір і, наче учня-бешкетника, повела до дверей. — Може, дати холодної води? — і, наголошуючи на кожному слові, промовила: — Сьогодні є робота. Важливіша за твої особисті рахунки. Отож йди до Бітт-Боя й чекай. Зрозумів?
— Я прикінчу його!
— Грею! — голос її зірвався. — Забув попередження? Виженем за найменшу провину!
— І чорт з вами!
— Дурень! Іди геть, бо… — вона б ляснула його по щоці, аби це був не він, капітан Грей…
Ассоль знала: він трохи охолоне й вчинить так, як вимагає неписаний закон товариства.
* * *
Буває ніч, коли не віриться, що над землею ще підніметься сонце.
Буває ніч, коли груба важка темрява давить, гнітить тебе, і ти спотикаєшся на грудках, як сліпець.
Буває ніч, коли здається: все живе спить…
— Грицько, ти тут? — шепнув Володька.
— Тут, — Хмельовий обізвався зовсім поруч.
— І ти, Михайле?
— І я. Нам, здається, лівіше, — Зінько пошастав рукою по траві. — І де він узявся, рівчак?
Вони взяли лівіше. Їм треба було вибратись до старого горіха й залягти. Трохи пізніше мала підійти група краснопільських підпільників. Як тільки тричі прокряче качка — вони кинуться до комори і… Коротше, план операції був продуманий до найдрібніших деталей.
Нерви були напружені до краю. Боляче дер по душі кожний необережний рух, кожний шелест.
— Мишко, не сопи…
— А ти не човгай лапами.
Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.
— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…
— Тс-сс!.. Бачите?
В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.
Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.
За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.
«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».