Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 60

— Он Карпа візьміть, сатану безногого (наказав господь — і мало ще). Хіба ж було таке за старого режиму? Братову жінку взяв. З дитиною взяв — чуєте? І радується, на братових кістках награє, щоб чорти веселились. І мого зманув — туди… в сатанинське кубло.

— Ой, дивіться, — захитав Криворотько лисиною. — Кумпанія, скажу вам, неприятна. Все купчаться, все метушаться. Як на погибель. То до Шумила, то до сухотної — як її? — Поліщукової дівки. На гітарі брень-брень і на мигах, на мигах балакають. А то, знаєте, — зашепотів Криворотько, — вашого, значить, вночі запримітив. З Володькою і Зіньковим парубком. В лісосмузі крадуться, крадуться, — чого б то? — я за ними, і враз — шелесть! — наче крізь землю провалились… Ой, дограються! І каятимуться, і проситимуться, та пізно буде…

Грицько так напружено слухав, що й незчувся, як сіно під ним поїхало, посунулось; ще трохи — і він звалився б на спини тих, що сиділи на порозі. Аби сам звалився — біда не біда. Спав на сіні. Але під сорочкою… радіоприймач!

Ще не збагнув Грицько, що він падає, та внутрішній голос збудив його: небезпека! Наче вибухова хвиля штовхнула його в куток. І коза, як підстрелена, шарахнулась за Грицьком на сіно, полізла, забила ногами.

— Тю! — крутнувся на порозі сполоханий Хміль. — Сумашедша! На копицю лізе! Тільки сіно жере, а польза? Заб’ю, шкура хоч буде.

Гриша лицем уткнувся в гаряче зіпріле сіно і, хоч дерло в горлі, не дихав. Попід стелею потягло їдким махорочним димом — засмалив Криворотько. Ось він гучно сплюнув, одкашлявся.

— Кажуть, після того… після стихійного лиха, — поліцай єхидно захихикав у кулак, — Поліщук вас смикав довгенько…

— Та ви теж добрі, — одмахнувся Хміль. — Зробили своє — і навтьоки. А мене за душу: «Як це так — лан загорівся? Де ви були, сторож колгоспний?..»

«Ну-ну, що далі?» — Гриша до краю нашорошив вухо. Пожежа в степу то був для Грицька неприємний, зловісно-таємничий епізод з довоєнного життя. Мимоволі пригадалося: повернувся батько з сільради чорніший хмари, тряс бородою, кляв Поліщука: «Бач, які люди! В тюрмі хочуть згноїти невинного чоловіка!..» Ні, не міг уявити собі Грицько, щоб то батько підпалив пшеницю…

«Як же воно було? Говори, батьку!.. Що значить: „Зробили своє і — навтьоки“?.. Хто зробив? Ти знав, хто зробив?»

Спокійно-байдужим голосом Хміль вів далі:

— Кричав на мене Поліщук: «Із неба, чи як, вогонь упав?» — «Може, й з неба, — кажу, — може, господь наказав… За гріхи наші».

— Істинно, божа кара, — хихикнув Криворотько.

— А ви як втекли тоді, пане поліцай?

— Та втік, — Криворотько знов зашепотів. — В лісосмугу, значить, вскочив, дивлюсь — горить, аж гуде. І в душі — вогонь. Ну що, наїлись чужого добра? Голота нещасна! Колись батькові в ноги кланялись, за сніп, як собаки, гризлись, а тепер, бач, розперезалися… Ви ж пойміть, сусіде: вся земля до Козацьких могил — чия? — Криворотькова! Забрали, загребли. І мене, хазяїна, за петельки і — на шахти. Глитай пилюку, давись казенними об’їдками… Пойміть, кипить на душі, кипить! Ночами було не сплю, очі рогом лізуть. Хто ж, думаю, в нашій хаті паскудить? Хто нашу земельку мучить? Не стерпів, сусіде, пойміть!.. Тягне мене до свого двору, життя нема. Значить, забився глухої ночі сюди. Як вовкулака, в балках од людей ховався. Ото з вами тільки душу одвів — коло куреня побалакали, а то — в балках більше, в реп’яхах. Діждусь, поки смеркне, — і в степ виповзаю. Пшеничка… Колоски налиті… І все це їхнє, жебрацьке. Не дам! — сказав собі. — Хай ріжуть, хай четвертують, якщо зловлять, — не дам! Ну, значить, пустив півня… Ви знаєте…