Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 58
Віктор Близнець
Мати йшла за підводою, як за покійником. Її вела під руку тітка Катерина. За ними, похиливши голови, мовчки брели Володька, Грицько й Ліда.
Льонька плентався позаду. За берестками оглянувся.
Прощавай, тихий куток!
Поведе хлопця доля в далекі краї, в невідомі села й міста, але й через сиву безвість років насниться йому затишна хата, задимлений обрій степу, крута стежина до річки і стара груша, що підняла зелену шапку аж до хмар…
Прощавайте, грози й веселки дитинства…
Де їм судилося жити?
Прискакав на коні Федоренко, жовтий від безсилої люті; вкусив би матір — боїться.
— Нажалілась, відьма, буйволу безногому!.. Збирайся! Знай нашу добрість: в курник — хе-хе! — поселимо.
Приємне сусідство — якраз проти його хати. Не з’їсть староста, жінка його догризе — ще лютіша за чоловіка.
Тряслась на розбитій дорозі підвода, щось деренчало в передку, і Снігурка, прив’язана до воза, рвалась з налигача й ревла, ніби питала: куди це мене ведуть? Сполохано сокотіли в ящику кури. Тільки дурний Мазун безтурботно вибрикував. Сказано — теля…
Біля Хмелевого двору сумна процесія спинилася од здивування: щупленький дід Хміль і огрядна його жінка, накинувши на плечі шлейки, тягли по городу сівалку. Дід проти жінки виглядав зачуханим лошам — Хмелиха явно його перетягувала. На горбку старий спіткнувся, врізався плечем в сошники; він аж завив од болю й злості: «Куди ти преш, одоробло!» Підскочив, маленький і злий, баркою замахнувся на жінку, але тут же полетів у канаву — Хмелиха мовчки турнула нервового чоловічка ногою.
Грицько весь заполум’янів від пекучого сорому. Поруч Ліда… свідок такої жалюгідної сцени! «Володь, дай цигарку!» — Грицько ніколи не курив і, ковтнувши отруйливого диму, закашлявся. Сказав з гіркотою:
— Старий домігся-таки свого. Ходив з Федоренком у райуправу, принижувався, канючив. По гектару земельки прирізали. І ось, бачите, хазяйнує. — Гриша безнадійно махнув рукою. — Був кротом, кротом і сконає. Ех, батьку, батьку!
Хміль побачив сина.
— Ти куди, волоцюго? Ти куди, питаю, з отими старцями? Марш додому — роботи скільки! Марш, а то… хай простить мені бог! — І дід схопив барку.
Грицько ніби й не чув тих погроз.
— Все! Піду з дому. Сьогодні ж. Більше не можу.
— Грицю! — Володька благально подивився на друга, в його сірі, неспокійні очі. — Переходь до нас. Ну чого ти? Тату!
Карпо Іванович — він чув розмову — повернувся з вузлом на плечах:
— Справді, Гришо! Буде краще. Місце для тебе знайдеться.
* * *
— Цить, Дунько, цить!
Дунька пізнала свого. Мабуть, нюхом почула, бо в сараї, де Хміль зберігав позаторішнє сіно, було темно, і Гриша не вгледів, а скоріше догадався, що оте сіре в кутку — їхня коза. Дунька довірливо уткнулась в хлопцеві коліна, лизнула руку: де ж твій гостинець, мовляв? Забув ти, Гришо, й свою домівку, забув і мене, стару Дуньку. «На хлібця, на! — Одержавши смачного коржика, Дунька апетитно захрумкала. — Не забув я тебе, пустухо. Знаєш, добре мені у Володьки, а все-таки… Вранці прокинусь, схоплюсь із лежанки — де я? Мережана піч, ковальське причандалля… Не своя хата… А своя стала чужою…»