Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 62

Віктор Близнець

Добре Льоньці під рукою дядька Карпа. Бо коваль як батько: ніколи не гримне, не покепкує з твоєї невправності. Працюють вони з холодком, хоч і підганяє староста; більше про війну, про життя балакають. Правда, сьогодні не дуже погомониш: оно скільки наглядачів! Зібралися до кузні пани радники, поважно розсілися на колодах. Пан Березовський, що в школі поселився, любовно погладжує своє черевце, Хміль ретельно прополює бороду, а Федоренко широким жестом обводить степ, долонею рубає його на смужки, в далеч показує, як полководець на поле бою.

Витягуючи за поріг ошиноване колесо, Льоня потайки зиркає у двір: може, намуляло сидіти панам громадянам? Та ні, сидять, наче приросли до колод («Чиряків би вам на одне місце!»). Саме дід Швайка про щось ораторствує.

Раптом вскочив Льонька у кузню і стривожено:

— Дядьку! Володька ваш їде. Ох, перепаде йому!..

Карпо Іванович кинув молот під верстак, сперся плечем об одвірок. Грузькою осінньою дорогою, що рябіла від калюж, понуро пленталась із степу парокінна упряжка. Бочком, на циганський манір, їхав верхи Володька. Видно, не поспішав хлопець, ліниво потягував цигарку, пускаючи кільцями дим. «Бач, який козарлюга вигнався, — потепліли очі в коваля. — По землі ногами волочить».

— Тпру-у! — зупинив Володька гнідих біля дверей кузні, стрибнув на купу жужелиці, де було сухіше.

— Ти чого роботу кинув? — вовком піднявся Федоренко, і всі радники, як по команді, гнівно повернули голови.

— Стельвага лопнула, — одказав спокійно Володька.

— Саботуєте! — Федоренко стиснув пухлі кулаки, але тут же стрівся з прищуреним поглядом коваля — присів на колоду й грізно чмихнув: — Поладнай, і зараз же в поле, чуєш?

Володька потяг стельвагу в кузню.

Стріпуючись, немов виганяючи холод з-під ватянки, він пройшовся з кутка в куток, сіпнув Льоньку за козирок (Льоньчина голова пірнула в картуз), штовхнув малого під ребра.

— Ну як, батьку, підручний?

— Тямущий хлопець. Старається. Он всі дірки позатикав соломою, щоб дядька, значить, не протягло.

— У вас тепленько, — Володька потер задубілі руки над вогнем. — А в степу сиро й грязько, душа теленькає.

— І робота на общинному полі не гріє? — одвернувся коваль, ховаючи посмішку.

— Сам знаєш, як робимо. Аби день до вечора. Грицько теж обламався. Скоро притягне розбиту сівалку…

— То ви, хлопці, перестаралися. Краще одженіть коней в ті гони, так-сяк покрутіться. Не лізьте на очі прихвосням. — Шумило сердито бахнув молотом по наковальні. — От врем’ячко настало! Хіба ми навчали колись дітей, як од роботи тікати?

— Думаєш, мені не гидко? — стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. — Глянеш на степ — твоя ж земля пустує, до рук проситься: «Зори, засій!», а ти — дуриш її…

Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ.