Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 56

Якби з’явився в селі індійський слон — і то Поліщуки менше б здивувалися. Дивись — куркуль відкопався! З яких часів, з яких країв? Куркуль… Льонька думав, що це слово тільки в книжці можна вичитати або в казці почути: «Давним-давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи…» І ось перед ними — живісінький куркуль! Чи не з того світу піднявся?!

Криворотько, ніби не помічаючи, як вирячились на нього хазяї, затулив пальцями широку ніздрю і шмарконув — перелякана свиня спросоння підскочила, аж затріщав сарайчик.

— Значить так: вимітайтесь. Нє, ви тут при чому! То красні, кажу… За два дні — щоб не було. Аякже, сім’ю привезу.

…Минуло півтижня, і в двір до Поліщуків в’їхало три підводи, на кожній — ціла гора домашніх речей: столи й стільчики, ліжка й відра, рядна й подушки. На передній підводі, звісивши до землі свої ходулі, сидів сам Криворотько в темно-синьому костюмі з нарукавною пов’язкою «Поліцай». Ого, швидко побратався з німцями! А он і поліцайська сімейка: з-за діжки виглядає маленька білоголова жіночка і двоє русявих дівчаток.

— То ви ще тут? — недобрим поглядом пропік Криворотько Поліщучку. — Значить, так, сам викину лахміття…

Мати все ще не вірила, що в білому світі може діятися таке свавілля. Де це видано, щоб її з дітьми викинули на вулицю, викинули з хати, яку вона зліпила своїм потом і мозолями? Коли в тридцять третьому вона з чоловіком приїхала сюди із Полісся, стояли тут голі стіни, на подворищі від бур’яну було чорно. Натомившись за день у ланці, вона вночі місила глину, замазувала в новій хаті кожну щілинку, щоб дітям був затишок… Хіба може якийсь пройдисвіт прийти і сказати: вимітайся?.. Видно, такий час настав, коли правди ніде шукати. Де ти заблукала, наша правдо, і чи скоро повернешся? Де ж ти, мій чоловіче, де ви, наші мужі-охоронці? Відступали, говорили: через місяць чекайте… А вже який то місяць ждемо-виглядаємо, вже який то місяць очі сльозами сушимо…

Мати, чорна від горя, шепнула синові:

— Біжи, Льоню, до дядька Карпа… Хай допоможе зібратися.

Шумило був найкращим другом Поліщуків. Чи то орали город, чи розкидали гній, чи різали кабанця, — дві сім’ї збиралися разом. Ліда казала, що й поселились вони по сусідству з Шумилами не випадково: це була справжня рідня — не по крові, а по братерству душ.

Для Льоньки Карпо Іванович був добрим чародієм із казки, йдучи з ним до кузні, хлопчак гордовито поглядав навсебіч: дивіться, хто веде мене за руку! Знаменитий коваль, гармоніст, силач, якому немає рівні у цілому світі! Хто не пам’ятає, як дядько Карпо посадив у калошу приїжджого циркача! Той показував різні штучки: підкидав гирі, лягав на гвіздки, гнув обручі. Тоді коваль подав фокуснику гартовану підкову: на, мовляв, зігни. Циркач і сопів, і тужився, і мало не кусав залізо — куди там куцому до зайця! А Шумило згріб підкову у свою лапу, і вона хруснула, як бублик…