Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 55

Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:

— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.

— Льоньчику! — забідкалась Ліда («Безсовісні ми! Забули про дитину»), — Іди, погрійся, золотко.

Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: «Коли вже бабахнемо… німців?»

— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.

Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.

— Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте мене?

— Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями?

— Ти сумніваєшся?

— Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше.

Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього.

Живі привиди

Вже після п’ятої почало смеркатися.

Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум’ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: «Стій!» і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку.

— Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку.

Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. «Що йому треба?» — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту.

— Добривечір, — для годиться кинув незнайомець і хазяйським оком почав оглядати сарайчик та клуню.

Це був чоловік років сорока, він чимось нагадував чорногуза: довгі, наче ходулі, ноги й тонка, вигнута шия; з-під солом’яного капелюха стирчав величезний м’ясистий ніс.

— М-да, — прицмокнув незнайомець, — м-да… Що то значать роки — все змінилося: і сад не той, і річка не та. Грушок зовсім не було, а річка текла не за левадою, а тут, по балочці. М-да…

Він говорив ніби сам до себе, походжаючи по двору. Зупинився, пошкріб п’ятірнею зморшкувату потилицю і до матері:

— То ви хазяйка? Значить так: я Криворотько. М-да, Криворотько Степан Антонович. Не чули? Переселенці ви — ясне діло. Значить так: оця хата — мого батька. І хата, і сад, і земля аж до Козацьких могил — батькові. Нас у тридцятому, значить… Прийшли, викинули, загребли нажите… Голодранці… Нє, я не про вас! То красні, кажу… Все проковтнуть хотіли. Подавилися…