Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 23

З острахом і повагою поглядав Льонька на діда Гарбу. Він сидів на колоді поряд з ковалем Шумилом; важкий і грізний, мов кам’яна брила, він сидів мовчки, спираючись на сапу. Зрідка повертав трохи вбік ведмежу голову й опікав поглядом діда Швайку — той крутився і дзижчав, як муха. Сухоребрий гостроносий пастух Швайка, гіркий п’яничка, був знаменитий в селі тим, що умів неперевершено «божитися». Ідучи за чередою, старий загинав такі слівця, що перелякані жінки затуляли дітям вуха й тягли їх у двори — подалі від заклятого матюшника.

Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:

— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Нє, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок… Нє, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, щоб йому… Сядеш, значиця, — і всьо видно… Нє, там порядок!..

Швайку штурхнули під бока, а він своє:

— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені… І будем, значиця, хазяйнувати… як діди наші… Аякже!

Раптом ворухнулась кам’яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:

— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх!

І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди.

Швайка здивовано кліпав рудими очицями.

— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть…

Та його ніхто вже не слухав.

Адик Ліщинський повернувся до хлопців.

— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.

— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?

* * *

Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.

Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев’яні полички для гвіздків, обценьок, рашпилів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.

Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.

Їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому…

Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.

— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене…