Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 25

— Скрутно, ох, і скрутно хлопцям… — Одвернувся пілот, бо не міг брехнею втішати. — Третю добу без сну мотаюсь — патрони вожу на передову. Зовсім загнав свого «коня»… Та й сам з сил вибився… Переночую у вас і — далі…

— Гайда, сину, до мене, — як малого, взяла тітка Катерина льотчика за рукав. — Гаряченького хоч з’їси.

І він слухняно пішов за присмученою жінкою і, як зняв свого шлема, так і ніс його, стиснувши в кулаці; за вишнево-багряним обрієм сідало сонце, і хоч який коротенький був пілот у настовбурченому комбінезоні, тяглася за ним довга-довга тінь, наче та дорога, що привела його в незнайоме село.

Дітлашня, жінки і, звичайно, Хмелева Дунька — всі повалили за льотчиком. Хлопчаки вистрибували попереду, кожному кортіло доторкнутись до пілотського комбінезона, і жмурились од щастя, коли дядя військовий легенько тріпав за чубчик.

Шумилиха того дня пекла хліб, і в хаті аж сизо було від жароти й паляничного духу. Льотчик розстебнув комбінезон, і на комірці гімнастьорки вишнево зблиснули кубики. «Ух ти, лейтенант!» — прицмокнув Володька, що ні на крок не відступав од гостя.

Льонька, притиснувшись носом до шибки, слідкував за кожним рухом льотчика: коли той присьорбував борщ — і Льонька плямкав губами, коли той облизував ложку — і Льонька облизувався.

Льотчик розчервонівся не так од борщу, як від загальної уваги. Одсунув миску, подякував хазяйці за гаряченьке.

— Оце б закурити…

— Нашого попробуйте, домашнього, — Володька підставив свій кисет і до матері: — Не пускайте лейтенанта, хай спочине. Я скоро назад, — і побіг до вороного, а через хвильку скакав на коні в притихлий вечірній степ.

Повернувся Володька додому, коли було темно і в хаті жовтим кружальцем світила гасничка. За столом сиділи Карпо Іванович і льотчик. Лейтенант встиг поголитися, його худорляве безброве обличчя по-хлопчачому загострилось; на підборідді, де кущилось руде волосся, тепер темніла глибока ямка.

— Я знав, Іване, — як до давнього знайомого, звертався коваль до пілота, — я ще тоді, на фінській, казав: це добром не закінчиться. Голими руками брали дзоти. Налетять такі, як ти, скинуть бомби, а вони, оті штучки, як горох од стіни, відскакують. Генерал приїхав, подивився і каже: «М-да, — каже, — бетон двометровий, хіба що динаміт його візьме». Ну, тоді й пішло: запряжуться хлопці в санки і ящики тягнуть під вогнем до самого дзоту… Наш Іван, знаєш, і чорта підірве, але скільки ж людей дарма пропало…

— Ладен зубами гризти броню, — стиснув кулаки лейтенант. — А що ти зробиш на моєму «горбатому»? Одна фанера!.. Летиш до переправи, думаєш: тільки б дотягти, тільки б скинути бомби, а там хоч і в землю носом.

Слухає їх Володька, і все в душі перевертається. Ні, вони не мають права так говорити, так думати! Що ж виходить по-їхньому: ми слабші за ворога? А де тачанка-ростовчанка? Де наш бронепоїзд, що стоїть на запасному путі? Де наші танки? Вони ж є, є вони! Тільки ждуть наказу, тільки ждуть сигналу. Пролунає «вперед!» — і сталева лавина обрушиться на ворога, і посуне фашист назад. Коли це буде — сьогодні, завтра? Вже не раз Володька говорив собі: сьогодні! Але жаданого чуда не було, і ворог так само нестримно ліз, дерся вглиб країни…