Читать «Паруси над степом» онлайн - страница 21

— Батька виглядаєш?

— Батька? — в Гришиному голосі гіркота. — Он він…

Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких недобрих очей. І Льонька ніби почув, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…

Гриша, мабуть, не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Льонька перехопив його погляд і побачив під берестком… Ліду. Вся вона — легка й прозора, і смуток на обличчі — мов тінь хмарини в погожий день.

Машина рушає.

Гриша кричить Льоні:

— За саньми дивись! Тобі залишаю…

І махає рукою. Не йому, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп уперед, за машиною, здійнявши над головою руки.

І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому.

Льонька поплентався в лісок, самотній, пригнічений.

Понурими тінями пропливали мимо кущі. Просто в очі заглянула гілка бузини, ніби спитала: «А де Гриша?»

Пірнув у густу чагарникову зелень і виринув на маленькій галявині. Як вам тут, мої аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився між ними, і трава проросла в кабіні.

Оглянув мотор. Ланцюги — від комбайна, надійні. І пропелер міцний. Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Не годиться. Геть потрухло.

— Ой, роботи ще тут, біля саней. А може?.. Якщо вже робити, то справжній літак. Ото було б здорово!

Голос повис у німій тиші. Ні з ким порадитися. Гриша уже далеко. Ну що ж, з братом візьмемось. Валько до всякої роботи беручкий. І пиляти, і тесати — все уміє.

Отже — бути літакові!

Піднімемось на крилах над степом, понесемось далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно!

Чуєте, осокори і клени? Бути літакові! Тільки ж дивіться — нікому ні слова! Це таємниця; її знає лише Льонька. І, може, Валько знатиме.

А більше — ніхто!

* * *

Недаремно кажуть: літо надворі — пусто в селі.

Розбрелися хлопці з Хмелівки хто куди. Валько пішов воду возити в степ, де саме були в розпалі жнива. Ліда, провівши Грицька, теж стала збиратись в дорогу. Увечері, якась притихла, сумовита, лаштувала вона чемоданчик, і Льонька помітив: поміж ситцевих платтячок сховала «Червоні вітрила», Грицьків подарунок. Поїхала Ліда в місто — поступати в медичне училище. І Льоньці робота знайшлася. Став за сторожа на колгоспному току. Про літак свій не забув, але відклав справу до осені.

Та раптом все це — і літак, і робота, і навіть саме життя, здалося, втратили свій звичайний смисл.

Почалося те, чого ніхто в селі не чекав.

Почалася війна.

Частина друга

ЗЕЛЕНА ГУСІНЬ

Ніч у літаку

Десь далеко гриміли жорстокі бої, десь за горбатими степами вирішувалась доля Табунчанського, і село болісно чекало: що буде сьогодні? Що трапиться завтра?

Кожного дня жінки прощалися з чоловіками й синами на греблі, прощались мовчки, без сліз, і повертались, німі, постарілі, в село, хутчіше бралися за роботу: треба, кінчати жнива, вивозити хліб, відправляти худобу в тил…