Читать «Спустошення» онлайн - страница 38

— Люди Звіра? — уточнює Вадік. Я вже розказував йому про Анти-Зону на тамтому березі Дніпра.

— Схоже, тут хтось недавно був, — чутно мені голос Вадіка, який прогулюється бетонкою. У третій залі на піску залишилися продавлені сліди від кількох наметів. Стіни бетонки розписані скупими графіті. Я поводжу рукою по напису прямо навпроти мене: «Светильник для тела есть око. Итак, если око твое будет чисто, то все тело твое будет светло». То тут, то там по бетонці порозкидані відбиті через трафарет слова: «ВДОХ», «ВЫДОХ» і «БОГ».

— Глянь, Вадіку. Тут Сологуб є, — погукав я Вадіка. Той облишив спроби вилізти на другий поверх і підійшов до віршів, написаних на одній із бетонних плит:

Живы дети, только дети, — Мы мертвы, давно мертвы. Смерть шатается на свете И махает, словно плетью, Уплетенной туго сетью Возле каждой головы, Хоть и даст она отсрочку — Год, неделю или ночь, Но поставит всё же точку И укатит в черной тачке, Сотрясая в дикой скачке, Из земного мира прочь. Торопись дышать сильнее, Жди — придет и твой черед. Задыхайся, цепенея, Леденея перед нею. Срок пройдет — подставишь шею, — Ночь, неделя или год.

— Прикольно, — зауважив Вадік, на якого вся містика цього місця, схоже, не діяла. — Прогуляємося до води?

Ми виходимо на палюче сонце.

— Ти почав про бетонку розказувати, — нагадав він мені.

— Цю бетонку починали будувати двічі, — продовжив я. — Спочатку десь у шістдесятих, але мусіли припинити через велику кількість незрозумілих смертей під час будівництва. Другий раз — уже наприкінці сімдесятих спробували. І знову почалися масові смерті на будові. Когось травмувало сильно, когось плитою придавило, комусь голову відірвало. Роботи знову заморозили. Нарешті, третій раз, коли тут спробували щось побудувати, це був 1990-й рік. І саме розвалився Радянський Союз.

— А зараз?

— Не знаю. Зараз знову тут збираються щось будувати. Подивимося, що буде. Тут у вісімдесятих відбувалися різні з’їзди йогів і екстрасенсів з усього Радянського Союзу. У них тут було своєрідне паломництво. Вони всі на Трахтемирів прорватися хотіли.

— А там що?

— Там? Гм... Машини Бога. Там Зона.

По чоловічому, присівши біля машини, вони нашвидку перекусили лавашем і помідорами й рушили в бік Трахтемирова.

— Нам треба буде залишити машину у когось на подвір’ї, — сказав Федір. — Одразу за Лукавицею закінчується дорога, далі маємо рухатися пішки.

Хат у Лукавиці, останньому селі перед валами, було всього кілька. На одному з подвір’їв вони застали чоловіка, що виймав мед із вулика.

— Дай, Боже, здоров’я, — привітався Федір. Здавалося, вони потрапили в якусь позачасову сцену — в місце, де не існує часу, а є лише гудіння комашні, розігрітої несамовитою спекою, ледь чутний шелест трав і листя на деревах, і відчуття повного штилю. Блакитне небо, яке переверталося і надавало на тебе куполом щоразу, коли ти підіймав до нього голову.

— Дай, Божечку, і вам, — гукнув чоловік. — Сідайте, хлопці, скуштуєте меду.