Читать «Спустошення» онлайн - страница 36

Який я в тій віллі — аристократ у строгому костюмі, грайливий багатенький бобо чи може, вкурений в зюзю філософ у шльопанцях і синьо-червоних окулярах для стимуляції лівої і правої півкуль мозку? Я сам чи в мене сім’я? Я маю там підприємства й офіси по цілому світові, мережу ресторанів в Америці, Європі й Азії, чи може, я занурююсь у глибинний предвічний спокій бездіяльності? На всі ці запитання мені треба знайти відповідь. На них — і ще на мільйон інших. Тому що я будую собі нове життя. Я думав, що я зайнятий, але ось чим я маю займатися насправді — глобальним проектуванням свого життя. Перед поїздкою на Зону я хочу спланувати собі все ретельно, щоб новий сценарій запустився як слід. Просто потрібно точно відшукати в серці те бажання, за котре дійсно я готовий боротись, віддати йому душу й серце. Те, що гріє.

Я пишу з захопленням, з ентузіазмом.

Мені хочеться рухатися туди, в бік справжності, в можливість вміщувати в себе все більші емоції. Жити на повну, дихати повними грудьми, відчувати до глибини серця розпуку, і втішатися так, щоб було чутно, як співають ангели. Я жадібний до життя, я хочу випити його до дна, я хочу прожити все те, що належить мені без огляду на те, погане воно буде чи хороше, смачне чи противне, мені хочеться це відчути, тому що мені хочеться відчувати життя — його живу, справжню пульсацію, відчувати себе його частинкою, бути в його лоні, як дитина в колисці, у вічній радості, в цілій мудрості, в повній безпеці.

* * *

У машину застрибнув Вадік.

— Привіт, чувак, — обійняв його Федір. — Погнали?

— Харе ом! — вигукнув той. — Анти-Зоні не пройти!

Вони проскочили містечко Українку, з наголосом на «а», бо назва її походила не від неньки-України а від дієслова «украсти»: попередня назва містечка — Злодіївка. Назви поселень, через які пролягає наш шлях, пестять слух: Старі Безрадичі, Плюти, Обухів, Трипілля, Халеп’я, Ржищів, Пії. А ще — Великі Прицьки, Півці, Онацьки, Липовий Ріг, Яблунівка, Грушів. Десь поруч є, хоч ми не проїжджаємо через них, та я пам’ятаю ці села з карти, Уляники, Кагарлик, Кип’ячка, Македони. Від одного переліку цих назв стає на душі спокійно й добре, наче я повертаюсь додому, у щось рідне й справжнє. Одразу за Трипіллям закінчуються багатоповерхівки, і ми їдемо практично порожньою трасою, мокрою від спеки, і за горбом відкривається новий пагорб, а разом із ним — новий вид, із густим, блакитно-білим небом, із рясними пасовищами, блискучими від високої трави, що вилягає хвилями. Простори пасовищ перемежовуються широкими смугами стиглої пшениці й кукурудзи, що вже стоїть, чекає на збір. А потім знову накочують пагорби, вкриті лісами, і Федору перехопило дух. Вони їхали з відкритими навстіж вікнами, і в салон вривався сильний, гарячий вітер.

Ми з Вадіком навіть не кажемо одне одному слова — він також дивиться на мене враженим, захопленим поглядом, немов не вірить у те, що я теж відчуваю, бачу те саме, що й він. Ми вже в Зоні. Я, усміхаючись, мовчки киваю йому: все так, братюню, все так. Це все існує насправді.