Читать «Спустошення» онлайн - страница 39

Поки ми їмо мед, дід розказує, що на Трахтемирові зараз живе всього один чоловік на ім’я Скіф — колишній режисер кіно який тепер оберігає ці місця, збираючи у себе вдома різну старовину, а в цілому — пустка. Ми залишаємо машину в діда, а самі рушаємо далі, вглиб півострова.

Непогана дорога, якою ще можна було їхати, закінчується за Лукавицею. Далі йде польова стежка по високій і рівній площині. У цей момент мене охоплює відчуття якоїсь серійності — якщо завгодно — правічності того що ми робимо. Я почуваюся чи то козаком, чи то характерником, чи просто якимось давнім тутешнім гульвісою, який рушав цією стежкою за сотні років до мене — під тим же небом, під таким же палючим сонцем, маючи приблизно такі ж думки. І ще одне, дуже виразне відчуття — наче я, проходячи межу валів, залишених тут якоюсь із давніх культур — можливо, сколотами, долаю разом із тим якусь зону гравітації — тільки не планетарної, а гравітації долі. Тепер моя доля, мій сценарій, замикається не на мені — він тяжіє до іншого центру, скасовуючи причинно-наслідкові зв’язки, поміщаючи мене в епіцентр якогось вічного теперішнього, розкинутого тут, серед трав і цвіркунів, серед навічно завмерлого в зеніті сонця, всі начала і всі кінці присутні одночасно поруч, а ти — лиш ходи і вибирай. І мені стає так страшно, наче я бачу Бога — страшно за відповідальність, яка на мені є. Стає безмежно радісно, як у дитинстві, наче справджується найпотаємніша твоя здогадка, що завжди тобі підказувала — що так і є все насправді: немає визначеного кінця, а щосекунди є лише Бог і ти, а між вами — цей світ, більше схожий на сцену, на велетенський ввігнутий екран кольору неба, на запущений заповідник, аніж на потикану зірками пустку, на секунду піднятий із правічного океану, щоб відобразити все те, чим ти є.

— Чувак, це просто... — Вадік не договорює. З ним теж це відбувається. Він теж це все розуміє.

— Це Зона.

— От усе зрозуміло ж стає... — знову намагається сказати щось Вадік, та воно більше за нас, воно все тріщить цвіркунами, колишеться листям і сухостоєм, осідає курявою з битого шляху на твоїх босих ногах, вбирає тебе як природну частинку себе, наче я ніколи звідси не ходив — хіба що раз якось — вийшов і заблудився в химерних видіннях, але тепер повертаюся знову.

— Воно живе.

— Це Реальність, чувак. Це вона жива. Ми в ній.

Шлях веде нас усе далі на північ, у крайню точку півост­рова. Я був тут два роки тому, проте зараз усе змінилося. Стежки лежать інакше, дороги йдуть в інші боки, помінялися місцями пагорби. Зона жива. Вона дихає, вона колихає­ться. Стежки тут — її думки, її наміри. Зоно, веди. Веди, я прийшов до тебе.

Кілька разів вони збивалися з дороги, поки, врешті, Федорові не вдалося знайти правильний хід на Зарубинець. Продершись крізь зарості, вони натрапили на галявину під старою шовковицею, а біля неї — на кілька старих кам’яних хрестів. Чорно-плямисті від морви, вони рушили далі.

Уже коли сонце майже торкалося пагорбів, подерті гілками і запилюжені з ніг до голови, з кількома кліщами на задниці й на пісюнові, нам вдалося вийти в урочище, яке вело прямо до Каменю.