Читать «Спустошення» онлайн - страница 233

— Іди, принеси їх, — наказав раптом Карманов, хоча в сагайдакові залишався ще з десяток стріл.

— Хіба тих, що є, не досить?

— Стріла може загубитися. Та, яка полетіла невідомо-куди, — Карманов ніби підштовхував мене поглядом. Він усміхався.

— Добре, тільки ти не стріляй, — сказав я, і той за­сміявся.

Я рушив за стрілами і буквально спиною відчув, як Карманов поклав на тятиву чергову стрілу. Відчув потилицею, як він наводить стрілу на мене. Не озираючись я підійшов до попрострілюваного цілива, висмикнув з нього стріли і знайшов ту, що пролетіла повз дерево.

Підібравши останню стрілу, я повернувся до Карманова.

Карманов стояв, націлившись з лука в мене. Стиснувши стріли в руці я рушив до нього.

— Зупинись, — наказав Карманов, коли нас розділяло якихось п’ятнадцять метрів. Я зупинився.

— Те, що я зараз зроблю, я зроблю лише з любові до тебе. Мені важливо, щоб ти добре зрозумів, для чого я роблю. Сценарій має рухатися далі, і ти повинен відійти і не заважати йому.

— Стріляй, Дімо, — сказав я. — Я втомився боротися з ним.

— Я пущу цю стрілу тобі просто в голову, Могило, просто тому, що дуже люблю тебе. Це особлива стріла. Я вже заворожив її. Вона принесе тобі благо. Коли вона проб’є тобі череп, усі важкі думки вийдуть з твоєї голови, і тобі стане легше.

Губи в Карманова стали тремтіти.

— Могило, ти був мені другом. Я відкрив тобі серце.

— Я ніколи не народжувався і ніколи не помру, — сказав раптом Карманов. — Я є початок і кінець, творіння і руйнування світобудови, і все, що є, виходить з мене. Я — батько всіх живих істот. Тому я хочу сказати, щоб ти не боявся, бо ця стріла — це стріла милосердя. Вона просто допоможе тобі зрозуміти речі такими, як вони є. Я роблю це, тому що дуже люблю тебе, Могило.

— Тоді стріляй, якщо дійсно любиш мене, — сказав я.

Карманов натягнув тятиву сильніше, а мій погляд прикипів до металевого кінчика спортивної стріли, який легко проб’є мою лобову кістку і вилізе з протилежного боку.

— Іди геть, Могило, — сказав він раптом втомлено і опустив лук. — Я не хочу тебе більше бачити.

— Ні, — сказав я. — Я не залишу тебе тут у такому стані.

— Я хочу побути сам.

— Ні, будь ласка. Я твій друг. Я хочу допомогти тобі.

Карманов довго стояв навколішки, мовчки, дивлячись кудись в небо. На його обличчі був написаний розпач, а в очах стояли сльози. Нарешті він мовив:

— Я з дитинства знав, що у мене особлива місія, Могило, — сказав він. — Я був вірним цьому сценарію, я вірив у нього. І раптом все, над чим я працював роками — все раптом обнулилося. Усі сценарії зникли. Я перестав існувати. Я зник, а ти залишився. Чому?

— Я нічого особливого не робив. Я просто намагався бути тобі другом.

— Ходімо, Могило.

Вони повернулися до автомобілів, і Карманов швидко розвернувся, щоб виїхати на Пущівську дорогу до Києва. Федір старався не відстати. Коли вони проносилися біля останнього санаторію на виїзді з Пущі, Федір спробував пригальмувати, оскільки дорога далі починалася звивистою і непевною, а Карманов навпаки, додав газу. Щоб не відстати, Федір теж рвонув, і вони вискочили на дорогу що перетиналася з Великою кільцевою.