Читать «Спустошення» онлайн - страница 232

Я промовчав, а Карманов, ніби задовольнившись відповіддю, сказав:

— То що, по конях?

Він сів у свій джип і виїхав першим, а я ліг йому на хвіст. Біла і червона машини вклинилися в потік транспорту на проспекті, і крізь розчахнуте вікно до мене доносилися звуки тибетського горлового співу, який під гримотіння барабанів і дзеленчання дзвонів на повну гучність ревів з колонок у салоні в Карманова. Його машина справді нагадувала зараз бойову вахану якогось гнівного божества — Карманов набирав швидкості, й мені, аби не відставати від нього, доводилося збільшувати швидкість спершу до дев’яноста, а потім до ста двадцяти, тож лавірувати поміж автомобілями на виїзді з Києва ставало чимраз складніше, а наша їзда все більше нагадувала політ двох метеорів.

На під’їзді до Пущі Карманов повів нас на боковий шлях і за кілька хвилин неочікуваного раллі по вузькій лісовій дорозі, Карманов зупинився, вийшов з авто і дістав із багажника «судзукі» лук і сагайдак зі стрілами. Хвацько закинувши на плече, він кивком голови наказав мені йти за ним. Віддихуючись за кермом, якоїсь миті я відчув, як руки перестали мене слухатися — вони відмовлялися відпустити кермо, та я пересилив себе і теж вийшов із салону. Світило сонце, й у повітрі висіло передчуття близьких морозів. Сосни стояли, практично заснувши, в передчутті зими і замирання.

— Чудовий день, Могило, правда? — закричав мені Карманов, ідучи спиною вперед по ледь помітній лісовій стежині, випередивши мене на цілу сотню метрів.

— Як скло, — прокричав я, дістаючи з кишені куртки пачку з сигаретами.

— Я сюди часто приходжу, коли хочу побути наодинці, — озвався він, трохи зачекавши на мене. — На, понеси трохи, а то я все сам тягну, як завжди.

Карманов скинув з плеча сагайдак і жбурнув мені.

Під ногами похрускували соснові шишки і дрібні гілки, а з-під ніг розбігалися білки. Коли я на ходу закурив, з рота разом із димом стала клубочитися пара.

Подолавши відстань достатню, аби поселити в моєму серці сумнів щодо того, чи знайду я сам дорогу назад, ми вийшли на невелику галявину, де валялося кілька старих автомобільних протекторів, а крізь глицевий настил проступав чорний слід від вогнища.

— Хороше місце, Могило? — спитав у мене Карманов.

— Дивлячись для чого, — озвався я і погасив сигарету, відмовивши собі закурити наступну.

Прийнявши мої слова без відповіді, Карманов дістав із сагайдака стрілу і, відтягнувши руку з тятивою аж до вуха, пустив її кудись у ліс поміж дерев. Почувся хрумкий, смачний звук — за кілька десятків метрів від нашого місця я побачив примотаний до сосни великий шматок колісної ґуми і стілу, що стриміла з нього.

— Давай спершу я — три стріли, а тоді ти, — сказав він. — Кілька стріл пустив — і вже як новий. Ніколи не пробував? Я ж тобі завжди наказував — стріляй, поки ми разом. Казав — вози з собою лук.

Він випустив ще дві стріли. Одна лягла близько до першої, вгрузаючи в тугу чорну шину, інша пролетіла кудись убік.