Читать «Київська Русь» онлайн - страница 69

Серед заходів Мономаха, що сприяли стабілізації внутрішнього становища Русі, винятково важливе значення мала його законодавча діяльність. Одразу ж після утвердження на київському столі Володимир скликав у Берестові нараду за участю представників адміністрації Києва, послів Олега Святославича і розробив знаменитий “Устав”, власне — доповнення до юридичного кодексу “Руська Правда”. Нові статті хоча і не позбавляли лихварів і землевласників привілеїв, однак значно обмежували їх безконтрольну діяльність, що призводила до розорення городян і селян. Було визначено єдині проценти під грошові позички, встановлено термін стягнення боргу — три роки. Статті про закупів і холопів відображали тенденцію до обмеження і скорочення джерел рабської праці на Русі і засвідчували, як вважав Б.Д. Греков, розуміння Мономахом нових вимог господарчого розвитку країни. У відомому “Повчанні” Володимир, безперечно, ідеалізував і перебільшував свої заслуги перед “простым смердом и убогою вдовицею”, однак і ті напівзаходи, які він змушений був під тиском народних мас запровадити в життя, дещо поліпшили їхнє становище.

Значно зміцнила Русь часів Мономаха і свої міжнародні позиції. Літературна пам’ятка ХІІІ ст. — “Слово о погибели Русской земли” — прославляє блискуче минуле Русі і серед її видатних діячів називає й Мономаха.

“То все покорено было богом крестьяньскому языку поганьскыя страны: великому князю Всеволоду, отцю его Юрью, князю Кыевьскому, дѣду его Володимиру Манамаху, которым то половьци дѣти своя полошаху в колыбѣли ... А Угры твердяху каменыи городы желѣзными вороты, абы на них великый Володимер тамо не възѣхал. А нѣмци радовахуся, далече будуче за синим морем. Буртаси, черемиси, веда и мордъве бортьничаху на князя великого Володимира. И Кюр Мануил Цесарегородский опас имѣ, поне и великыя дары посылаще к нему, абы под ним великый князь Володимер Цесарягорода не взял”.

Ця, безперечно, ідеалізована характеристика Мономаха відображує і успіхи зовнішньої політики Русі першої чверті XII ст. На відміну від останнього десятиліття XI ст., її можна кваліфікувати як наступальну. Насамперед це стосується русько-половецьких відносин. Дізнавшись про смерть Святополка Ізяславича, половці вирішили скористатися цим і напали на Русь, сподіваючись на чергову тривалу “урядову” кризу в Києві. Руські полки під проводом Мономаха зустріли половців під Виром і змусили їх відступити в степ. Це був останній антиполовецький похід, очолюваний Володимиром, подальшу боротьбу із степовиками він уже доручав своїм синам. Так,

1116 р. відбувся переможний похід Ярополка Володимировича і Всеволода Давидовича на Донець, під час якого було взято половецькі міста Сугров, Шарукань, Балин. Це змусило половців відкочувати в глибинні райони степів; коли 1120 р. Ярополк Володимирович вдруге пішов на Донець, половців там уже не було.