Читать «Київська Русь» онлайн - страница 71

Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Літопис дає змістовну і образну характеристику покійного, що виходить далеко за рамки шаблонів посмертних панегіриків князям: “Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великий князь всея Руси Володимирь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; егоже слух лроизиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганым”.

Вслід за літописцями високу оцінку давали Мономаху й історики, причому до самого кінця XIX ст. Їх характеристики, як правило, збігалися з літописними. С. Соловйов вважав, що своїми доблестями і строгим виконанням обов’язків Мономах компенсував недоліки існуючого порядку і як державний діяч відповідав загальнонаціональним інтересам.

З часом історики почали відзначати і негативні риси вдачі Мономаха, навіть звинувачували його у підступності. Безумовно, характеристика Мономаха, що міститься в літопису і літературних творах, не в усьому відповідає дійсності. Відзначені істориками факти жорстокості стосовно політичних супротивників, безперечно, мали місце. У проведенні політики об’єднання давньоруських земель, подолання сепаратистських тенденцій, широкого наступу на ворогів Русі, зокрема активної боротьби з половцями, вони були неминучі. В умовах середньовічної нестабільності, постійної боротьби за владу і землі Мономах досяг максимуму можливого. Йому вдалося значно стабілізувати внутрішнє становище Русі, відновити авторитет великокняжої влади, поставити країну в ряд наймогутніших держав Європи.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125 — 1132). Заповідав його Мстиславу, очевидно, сам Мономах. Літопис повідомляє, що після похорону Володимира в Софії його сини розійшлися “каждо въ свою волость, с плачемъ великомъ, идеже бяше камуждо ихъ раздаялъ волости”. Так своєрідно було реалізовано вотчинне право на Київ. Мстислав мав продовжити справу батька, проводити в життя порядок, згідно з яким окремі князі виступали володарями частин єдиної Руської землі і були зобов’язані з’єднувати свої сили у боротьбі із зовнішніми ворогами країни за наказом великого князя київського.

Мстислав зайняв великокняжий стіл, не зустрівши ніякого опору. Серед законних претендентів, якими вважались Ізяславичі, старшого Ярослава Святополковича уже не було в живих, менші сиділи на дрібних окраїнних наділах або ж і зовсім не мали таких і, звичайно, не помишляли про Київ. Святославичі після смерті Олега Ториславича” в 1115 р. і Давида також не насмілювалися заявляти свої претензії. До того ж, як побачимо далі, вони й самі нетвердо тримались у Чернігові. Як і за часів Мономаха, практично вся Русь зосередилася в одних руках, власне — в руках одного княжого роду Мономаховичів. Сини Володимира займали: Ярополк — Переяслав, В’ячеслав — Туров, Юрій — Ростов і Суздаль, Андрій — Володимир (Волинський). Інші важливі столи Мстислав передав своїм синам: Ізяславу — Курськ, а пізніше Полоцьк, Всеволоду — Новгород, Ростиславу — Смоленськ.

Уже перший рік княжіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого старшинства усіма князями Русі. До нього як до голови держави зверталися князі інших династій по допомогу і за сприянням у вирішенні “внутрішніх” справ. 1126 р. Мстиславу, як свідчить Татищевський літописний звід, довелося втрутитись у справи галицьких князів. Після смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р.) Галицька земля перейшла до рук їхніх синів. Ростислав Володарович — як старший — сів у Перемишлі, Володимирко Володарович — у Звенигороді, Васильковичі (Ігор і Ростислав) зайняли відповідно Галич і Теребовль. Поділ Галичини на чотири частини загрожував спалахом нових усобиць, які й почалися 1126 р. Володимирка не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав підготовку до війни з братом Ростиславом, попередньо заручившись підтримкою угорців, з якими перебував у близьких родинних стосунках,— його дружиною була дочка угорського короля. Ростислав звернувся по допомогу до великого князя Мстислава і двоюрідних братів. Під час мирних переговорів у Щирці, які відбулися на вимогу великого князя, ворогуючі сторони так і не змогли домовитися. Ростислав виступив на Звенигород і обложив його; Володимирко з дружиною втік до тестя. Під загрозою втрати столу він врешті змушений був припинити ворожнечу з братами: “Более на брата воевать не смел, ведая, что Мстислав может его всего лишити”.