Читать «Київська Русь» онлайн - страница 31

Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, на чолі якого вона виявилась. Це справедливо і щодо представників північних народів, які йшли на службу до київських князів і залишались на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали з свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно, не зіграв самостійної структуротворчої ролі.

У всіх випадках залучення варязьких “мужей лучших” на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і направлявся, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії, або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива виходила від київських князів, і можна тільки дивуватись, як вони уміли обернути свої зв’язки із Скандинавською Північчю на користь східнослов’янській державі.

Русь і Візантія

В історичній літературі час од часу порушується питання про культурно-історичну приналежність східних слов’ян і Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили — візантійсько-православної, римсько-католицької, хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює і альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне і об’єктивне знання, а точка зору дослідника. Так з’явилися теорії хозарського і норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, прекрасно обізнані з історією хрещення Володимира Святославича, все ж ставили перед собою питання — за яким обрядом хрестився київський князь?

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян “силові поля” культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне “силове поле” культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції).

Руські дружини Олега під стінами Царгорода. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться в першій половині І тис. н.е., коли в лісостеповій зоні сучасної України під впливом східних римських провінцій виникла так звана черняхівська культура.