Читать «Київська Русь» онлайн - страница 248

Цитований текст свідчить, що для київських митрополитів Руська земля, мир і спокій якої вони покликані були охороняти, — це не великокнязівський домен (те, що звичайно називають Руссю у вузькому значенні слова), а весь державний простір Русі, в межах якого проживало православне населення.

Для представників духовної влади не так важливо було знати, правий чи неправий князь, що підіймав зброю. Вони піклувалися про те, щоб запобігати кровопролиттю, а тому однаково утримували від міжусобиць і правих, і неправих.

Конструктивна роль церкви прекрасно усвідомлювалась руськими князями, які визнавали авторитет її ієрархів також і в світських справах. Не випадково Володимир Мономах вимагав 1096 р. від Олега Святославича, щоб той прибув до Києва “пред епископы и пред игумены и пред мужи отец наших и пред людьми градскими”.

У 1097 р. Володимир Мономах і чернігівські князі вирішили позбавити столу великого князя Святополка за співучасть у злодійському осліпленні Василька. Довідавшись про похід військ Мономаха на Київ, Святополк вирішив тікати, але “не даша ему кияне побѣгнути”. До Володимира терміново споряджається посольство на чолі з митрополитом Миколаєм. “Молимся, княже, тобѣ и братома твоими, не мозѣте погубити Русьскои землѣ; аще бо возметь рать межю собою, поганин ймуть радоватися, и возмуть землю нашю, юже бѣша стяжали ваши дѣды и отци ваши”.

Михайлівський Видубицький монастир. Заснований у XI ст. Київ. Сучасний вигляд

Митрополит виступає тут як тонкий політик і дипломат, що знає, чим можна заспокоїти Володимира Мономаха. Він майже дослівно повторює його промову на Любецькому з’їзді, нагадує про половецьку загрозу і закликає до миру. Володимир зважив на умовляння митрополита.

Особливий інтерес становить відоме “Послання” митрополита Никифора до Володимира Мономаха. У ньому звучить не тільки заклик дотримуватися посту — як способу “приборкання” страстей, але також і до виявлення великокнязівського благородства і стриманості. Никифор вважає, що Мономах не повинен жорстоко розправлятися зі своїми противниками: “Подумай об этом со вниманием, княже мой, и помысли об изгнанных тобою осужденных в наказание, о презренных, вспомни обо всех”.

Особливо активну участь у державних справах брав митрополит Михаїл. У 1136 р. чернігівські князі, завдавши поразки великому київському князю Ярополку, зажадали від нього лівобережні володіння. Тривалий час переговори не приносили успіху через непоступливість Ярополка. Тоді в ролі посередника виступив митрополит Михаїл, який ходив між протиборствуючими сторонами з хрестом і врешті схилив їх до взаємних поступок і миру.

Нерідко, щоб втримати великих київських князів від незважених рішень, митрополити нагадують їм про вірність хресному цілуванню. Так, зокрема, було і в 1157 р., коли на вимогу Ярослава Осмомисла Юрій Довгорукий вирішив видати йому бунтівного галицького князя Івана Ростиславича. Митрополит Костянтин І і все вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. “Грѣхъ ти єсть (докоряв митрополит князю. — П.Т.) цѣловавши к нему хрестъ, держиши в толицѣ нужи, а и еще хощеши выдати на убийство”. Втручання митрополита врятувало життя Івану Берладнику. Юрій не наважився на непослух митрополиту.