Читать «Київська Русь» онлайн - страница 250

Боголюбський не відважився на відкриту боротьбу з митрополитом київським, якого підтримали усі єпископи і князі земель, і змушений був відмовитися від своїх задумів.

Крім митрополитів активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники і посли.

Про поширеність на Русі практики використання єпископів у ролі послів свідчить відоме звернення Володимира Мономаха до Олега Святославича: “Да еже начнеши каятися Богу, и мнѣ добро сердце створити, послав солъ свои, или пископа, и грамоту напиши с правдою”.

Роль єпископів у суспільно-політичному житті не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах: іноді за відсутністю у місті князя єпископ виконував його функції. Літописи не зберегли свідчень про переяславських князів перших десятиліть XIII ст., із чого дослідники зробили висновок, що Переяславська земля управлялася в цей час єпископом.

Оклад книги із зображенням св.Василія. XII ст. Село Чучинка на Київщині

Надзвичайно широкими і багатогранними уявляються, за літописом, компетенції новгородських владик. Вони завжди перебували в центрі подій, втихомирювали народні повстання, примиряли ворогуючі кінці і феодальні угруповання, були посередниками між людьми і князем.

Інтереси держави і церкви настільки тісно переплелися, що часом просто неможливо розрізнити, де закінчується компетенція юрисдикції державної і починається церковної, і навпаки.

Великі київські князі успадкували від Візантії ідею божественної основи своєї влади. На візантійському ґрунті вона була сформульована дияконом Агапітом у VI ст., на руському, як довів І. Шевченко, вона з’явилася в XI ст. Укладач “Ізборника” 1076 р. використав трактат Агапіта. Згідно з цією ідеєю, суверенне право князя щодо церкви, яке визнавалося церковними діячами, не відрізнялося від прав візантійських імператорів. Давньоруська практика знала весь спектр харизматичних визначень влади. Князі характеризуються як “боголюбиві”, “правовірні”, “благовірні” тощо.

Певна сакралізація влади зумовила значні права князів у церковних справах. Таким, зокрема, було право великого київського князя на поставлення єпископів, яке він розділяв з митрополитом. Як видно із літописних повідомлень, ініціатива заміщення єпископських кафедр могла належати і одному, й другому. Очевидно, цим пояснюється та обставина, що літописці частіше відзначають лише факт поставлення єпископів, але не говорять, хто ж їх ставив — митрополит чи князь. У тих же нечисленних випадках, коли літопис детальніше говорить про це, на першому місці названо великого князя, а на другому — митрополита.

Право київських князів на поставлення єпископів у різні землі зберігалося за ними аж до 40-х років XIII ст. Навіть такі незалежні князі, як Всеволод Велике Гніздо, змушені були коритися канонічному правилу висвячення своїх єпископів у Києві за згодою великого князя і митрополита.