Читать «Київська Русь» онлайн - страница 247

Очолювали єпархії, що в XII — ХІІІ ст. територіально наближалися до князівств, єпископи, яких присилали із Візантії і обирали з руського чорного духовенства за згодою митрополита і великого князя. Згідно з свідченням володимирського єпископа Симона (помер у 1226 р.), тільки із Печерського монастиря вийшло близько 50 єпископів. Безпосереднє адміністративне управління зосереджувалось у руках владичних намісників, посаду яких запроваджено найпізніше в XII ст.

Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря. XII ст. Київ. Сучасний вигляд

Однією з важливих структур Руської православної церкви були монастирі. Їх появу слід віднести до раннього періоду історії руського християнства. У середині XI ст. засновано головний монастир Русі — Києво-Печерський. Його фундаторами були Антоній і Феодосій Печерські. Традиції чернецтва прийшли на Русь із Візантії, звідки запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Руські монастирі стали найбільш консервативними осередками ортодоксального християнства.

Чим ширше і глибше входила церква в життя давньоруського народу, тим розгалуженішим ставало її управління. Дослідники вважають, що з середини X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було побудовано близько 10000 церков.

Дослідження церковної організації показує, що, незважаючи на її подібність до візантійського зразка, загалом вона визначалась умовами внутрішнього розвитку. Те саме можна сказати і про характер взаємодії двох влад на Русі. Вона відбувалася передусім на ґрунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо у сфері сімейного і карного права. Значною була участь церкви у політичному житті Русі. І хоч вона здійснювалась передусім не в державно-адміністративних формах, а в результаті особистих ініціатив церковних ієрархів, але була при цьому постійним фактором політичної історії.

Згідно з Є.Є. Голубинським, В.І. Сергеевичем та іншими істориками, одним з основних обов’язків церковної влади, яку вона намагалася добросовісно виконувати, була посередницька участь у складних взаємовідносинах між руськими князями. Підтвердженням сказаному може бути позиція київського митрополита Никифора у подіях 1195 р. Намагаючись послабити становище великого князя Рюрика Ростиславича, Всеволод Велике Гніздо вимагає собі п’ять київських міст — Треполь, Богуслав, Канев та ін., які той нещодавно передав своєму зятеві Роману Мстиславичу. Відмова загрожувала вторгненням Всеволода в Південну Русь; задоволення його претензій було пов’язане з необхідністю порушення хресного цілування Роману і перетворення його із спільника в противника. Рюрик звернувся за порадою до митрополита і отримав таку відповідь: “Княже! Мы есмы приставлены въ Рускои землѣ от Бога востягивати васъ отъ кровопролитья, ... ажъ еси далѣ волость моложьшему в облазнѣ передъ старѣйшимъ и крестъ еси к нему целовалъ, а нынѣ азъ снимаю с тебе крестное цѣлование и взимаю на ся”.