Читать «Київська Русь» онлайн - страница 235

Як бачимо, знову альтернативний підхід. Навряд чи він справедливий. Ізяслав Мстиславич не ставив перед собою таких далекосяжних цілей. Церковний собор 1147 р. канонічно не поривав зв’язків Руської православної церкви з візантійською. Ні про яке визнання першості римського папи на ньому не йшлося. Найбільше, чого хотів Ізяслав, — це вивести руську церкву із адміністративної залежності від імператорського двору, зробити її автономною в управлінні. Використання для цього мощей святого римської церкви свідчило не про конфесійну переорієнтацію Русі в XII ст., а про певну толерантність Руської церкви, яка не надавала принципового значення церковному розколу 1054 р. між Царгородом і Римом.

Софія Київська. 1037 р. Реконструкція Ю.С. Асєєва, М.І. Кресального

Ще більших успіхів в уподібненні візантійському цесарю досяг Ярослав Мудрий, якого сучасники називали царем. На думку деяких дослідників, саме при ньому посилились антивізантійські настрої на Русі. Підтвердити цю тезу подіями реального життя практично неможливо. Навпаки, широка будівельна програма Ярослава, завдяки реалізації якої у Києві з’явилася своя Софія та свої Золоті ворота, свідчила про продовження ідеологічного суперництва Києва та Константинополя. “Заложи Ярославъ город великий, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью”.

Характерно, що і в цьому випадку київський князь звернувся не стільки до сучасної йому візантійської дійсності, скільки до її джерел, до будівельної діяльності Юстиніана І. І справа не тільки в запозиченні назви головного храму Константинополя, збудованого Юстиніаном у 532 — 537 рр., а й у самих будівельних традиціях, масштабності програми. Наприкінці X — у першій половині XI ст. в самій Візантії таких великих храмів, як Софія Київська, вже не будували. Своєрідною рефлексією оцінки творіння Юстиніана було ставлення сучасників до Софії Київської. Прокопій Кесарійський, Агафій, Павло Сіленціарій писали про Константинопольську Софію із захопленням, називали її “дивом і славою віку”, “дивом світу”. Митрополит Іларіон назвав Софію Київську “церковью дивной и славной всѣмъ окружным странам”.

Епізод з поставленням на митрополичу кафедру руського церковного діяча Іларіона також навряд чи можна кваліфікувати як прояв антивізантійських настроїв. Якщо навіть оцінювати його з позицій спроби Ярослава Мудрого здійснити націоналізацію руської церковної ієрархії, то і в цьому випадку мова може йти про те саме ідейно-політичне суперництво. Поставлення на митрополичу кафедру русича і навіть військовий похід 1043 р. на Візантію не завадили Ярославу одружити свого сина Всеволода на дочці імператора Костянтина IX Мономаха — Марії, надати йому допомогу в придушенні повстання Льва Торника 1047 р.

Тепер подивимось, яким було антивізантійство у суспільній думці Русі.