Читать «Київська Русь» онлайн - страница 234

Насправді прагнення поріднитися з імператорами виходило від київських князів. Першим його реалізував Володимир Святославич. Для цього йому довелося здійснити похід на Херсонес і оволодіти ним. При хрещенні Володимир прийняв ім’я Василій, яке носив візантійський імператор. Помітні успіхи візантійської політики Володимира, що завершилися хрещенням Київської Русі, створили йому надзвичайно високий авторитет. Літописці вважали можливим порівнювати київського князя з римським імператором Костянтином. “Се есть новый Костантинъ великого Рима, иже крестивъся сам и люди своя: тако и сь створи подобно ему”. Подібним до Костянтина називав Володимира митрополит Іларіон.

На монетах Володимира зображували в імператорському одязі та короні. Чи вдалося йому отримати імператорські шати та інсигнії як придане за принцесою Анною, чи на монетах було відображено нездійснену мрію Володимира, сказати важко. Як свідчить Костянтин Багрянородний, руси, як і інші варварські народи, часто зверталися до Царгорода з проханням прислати царське вбрання і прикраси, але завжди отримували відмову.

Щоправда, Володимир сам потурбувався про те, щоб Київ не лишився без візантійсько-римських реліквій. З переможеного Херсонеса він вивіз мощі папи Климентія Римського, бронзову квадригу, а також ікони, хрести та книги. Особливо поважною реліквією були моші св. Климентія. Хроніка Тітмара Мерзебурзького повідомляє, що Володимир з великої пошани до св.Климентія заповів поховати себе в одноіменній церкві, що, начебто, і сталося. Насправді Володимир був похований у Десятинній церкві. М. Чубатий вийшов з цієї ситуації в такий спосіб: у Десятинній церкві було зведено каплицю для мощей папи Климентія і, можливо, саме в ній поховали Володимира.

І пізніше мощі св.Климентія являли собою одну із важливих церковних святинь Києва. На соборі руських єпископів 1147 р. ними благословили новообраного митрополита Клима Смолятича. Питання канонічності цього вибору, що постало ще на соборі, дискутується і понині. Одні історики схилялися до аргументації новгородського єпископа Нифонта, згідно з якою право поставлення київського митрополита належало патріаршому синоду і патріарху. Інші вважали слушними обґрунтування чернігівського єпископа Онуфрія, який доводив, що аналогічна практика мала місце і при обранні патріархів. Їх благословляли рукою св.Іоанна Хрестителя.

Тривале зберігання в Києві мощей римського папи і використання їх у ритуалі висвячення київського митрополита Клима Смолятича ставить перед нами питання церковних стосунків Русі і Риму. М. Чубатий вбачав у соборі 1147 р. реакцію Ізяслава Мстиславича і його прихильників на “візантійщення християнства Русі-України”, намагання підкреслити вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій Церкві римського папи. Мощі св.Климентія були важливим символом вселенськості католицтва Руської церкви. На цій підставі М. Чубатий та інші дослідники дійшли висновку, що Ізяслав Мстиславич, на відміну від батька і діда, не мав жодних симпатій до Візантії і був рішучим противником її церковних впливів на Русі.