Читать «Київська Русь» онлайн - страница 233

До того ж, ініціатива християнізації Київської Русі, як і встановлення економічних зв’язків, виходила не стільки з Константинополя, скільки з Києва. Літописна повість про вибір віри Володимиром Святославичем, свідчення про переговори Ольги, Ярополка і Володимира з представниками римської церкви показують принципову можливість будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі у цьому виборі ніким не могло бути обмежене. Але Володимир і його попередники все ж схилялися до візантійського православ’я.

Чому? Тут, звичайно, відіграла свою роль традиція майже двохсотлітнього проникнення на Русь візантійського християнства. Але це також було наслідком. Причина полягає у незаперечному політичному авторитеті Візантії на міжнародній арені, який вона успадкувала від свого попередника — Риму і піднесла власними зусиллями. На Русі добре знали, що візантійці називали себе “ромеями”, свою імперію “римською”, а столицю Константинополь “Новим Римом”. Що стосується церковно-канонічних розходжень між Римом і Константинополем, то вони на Русі були або маловідомі, або їм не надавалося принципового значення.

Велич минулого і сучасного Візантії, військова могутність і високий рівень культури створювали той ідеал вселенської держави, до якого нестримно потягнулась молода східнослов’янська держава. Особливо приваблював руських князів Константинополь, який на Русі називали Царгородом. Отримати звідти царські дари або добути їх силою зброї для багатьох київських князів було справою честі.

Цього, згідно з “Повістю минулих літ”, удостоївся перший київський князь Кий. “Сей Кий княжаше в родѣ своемъ, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь приялъ от царя”. Київ, таким чином, уже при своєму народженні ніби зближався з Константинополем. Імператорські дари, у тому числі після військових походів, отримали Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Нічого незвичайного в цьому, зрозуміло, не було, але літописці вважали потрібним особливо виділити ці факти, щоб таким чином уподібнити київських князів імператорам.

Важливим ідеологічним обґрунтуванням претензій князів на рівність з імператорами, а також на право успадкування традицій візантійської влади стало висвітлення візиту Ольги до Константинополя. Поговоривши з княгинею, імператор Костянтин Багрянородний заявив: “Подобна еси царствовати въ градѣ с нами”. Урочистий акт хрещення Ольги здійснив імператор разом з патріархом: “Крести ю царь с патриархом”. При хрещенні Ольга отримала ім’я Олени. “БѢ же речено имя ей во крещении Олена, якоже и древняя царица, мати Великого Константина”.

Вибором такого хрестильного імені (можна гадати, не без участі самої Ольги та її радників) київська княгиня набувала духовної спорідненості не тільки з константинопольськими, а й з римськими традиціями влади. Візантійська дипломатія, треба думати, не надавала цій події великого значення, але давньоруська бачила в ній особливий зміст. Вона спонукала київського літописця навіть на створення поетичної легенди про невдале сватання Костянтина до Ольги.