Читать «Київська Русь» онлайн - страница 203

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше відповідає історичним реальностям XII — XIII ст., необхідно зупинитися на основних складових давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є головною етновизначальною ознакою. Більшість мовознавців (О. Шахматов, Л. Булаховський, Ф. Філін, Р. Аванесов) вважали, що утворення української, російської та білоруської мов на основі давньоруської остаточно визначилося тільки в XIV — XV ст.

Ґрунтовний мовознавчий аналіз давньоруської мови X — XIII ст. здійснив у наш час В.В. Німчук. Він виразно показав існування південноруського діалекту, який, у свою чергу, поділявся на окремі говірки. Спостереження за новими фонетичними явищами дало змогу досліднику зробити висновок, що на кінець XIII ст. сформувались основні риси, що характеризують майбутні східнослов’янські мови, але говорити про три східнослов’янські мови до цього часу з погляду закономірностей глотогенезу неправомірно. Навала монголо-татар у 40-ві роки XIII ст. і події, що сталися після неї, вважає В.В. Німчук, мали кардинальні наслідки для давньоруської мови.

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, зберігалися впродовж всієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і межплемінних об’єднань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих земель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляються справою звичайною. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діалекти не були настільки несхожими між собою, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські князі і посли, а до киян зверталися з промовами представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

В літературі має місце твердження, що давньоруські літописи і літературні твори написані церковнослов’янською літературною мовою, що відігравала на Русі таку саму роль, як латина в країнах Західної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитися з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була трохи піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов, все ж стояла близько до народної. На користь цього свідчать численні написи на керамічному посуді, пряслах, ливарних формочках, бересті, на стінах архітектурних споруд. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією своєю мовною структурою. Попри всі діалектизми, вони єдині в своїй загальнодавньоруській мовній основі. Грамоти новгородських купців і ремісників, аналогічні грамоти купців інших міст могли бути прочитані і зрозумілі в найвіддаленіших землях Русі.