Читать «Київська Русь» онлайн - страница 195

Р.І. Аванесов, підкреслюючи необхідність порівняльного вивчення мов та історії народу, стверджував, що, оскільки у XII — XIII ст. відбувається зміщення історичного життя на північ, північний схід і північний захід, говірки цих зон переживають досить важливі новоутворення. На цей час виділяються говірки новгородська, галицько-волинська, смоленсько-полоцька, київська і ростово-суздальська. І хоча в XII — XIII ст. виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати. Діалектні відмінності поки що не перекривали собою єдності, що складалася протягом століть, в народі утримувалось почуття цієї єдності.

Розклад давньоруської мови і формування на її основі трьох східнослов’янських мов, як справедливо вважав Ф.П. Філій, — не короткочасний акт мовного розвитку, а тривалий історичний процес. Наростання діалектизмів у фонетичній системі давньоруської мови простежується вже в пам’ятках XI — XII ст., в XII — XIII ст. складається п’ять діалектних зон — південна, західна, північна і північно-східна, приоксько-верхньодонська і прикарпатська; в XIV — XV ст. набувають значного поширення особливості, характерні для російської, української і білоруської мов. Можна гадати, робив висновок дослідник, що етномовна карта східного слов’янства була б іншою, коли б не було грізних подій XIII — XIV ст. Згідно з Ф.П. Філіним, недостача фактів змушувала дослідників реконструювати давні діалекти чи діалектні ареали не стільки на основі лінгвістичних матеріалів, скільки на основі історичних свідчень і географічних ознак. Але при такому підході мовний діалект виявляється не лінгвістичним, а тільки географічним поняттям. Сам Ф.П. Філій вважав, що діалектні зони, як правило, не залежали від кордонів між князівствами. Хоча в епоху феодальної роздробленості і утвердилися сприятливі фактори для інтенсифікації виникнення діалектизмів, загалом ще не було умов для утворення стійких діалектів.

Ряд учених, особливо археологів і етнографів, послідовно обстоювали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо-татарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав можливість Б.О. Рибакову зробити висновок, що і в епоху феодального дроблення Русі XII — XIII ст., незважаючи на існування кількох десятків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлювалась і знаходила відображення в термінології — вся Руська земля протиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе як єдине ціле. Зроблений висновок знаходить підтвердження і в аналізі археологічного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньоруської народності на три групи.

Згідно з В.Й. Довженком, етнічний розвиток в епоху Київської Русі йшов шляхом консолідації давньоруської народності. Він не поділяв висновків про якусь особливу роз’єднаність давньоруських земель в епоху феодальної роздробленості, а отже, і не вважав її причиною розпаду єдиної народності на три народи — російський, український і білоруський. Ці причини, на думку історика, слід шукати в історичній ситуації другої половини XIII — XIV ст., коли були розірвані зв’язки між давньоруськими землями, роз’єднані окремі частини єдиного давньоруського народу і поставлені в різні умови дальшого розвитку.