Читать «Київська Русь» онлайн - страница 171

Виявляється, принципових відмінностей не існувало. Вотчинна система князівських володінь, яка отримала юридичне обґрунтування на Любецькому з’їзді, почала складатись іще на ранньофеодальному етапі. До цього часу відноситься формування феодального землеволодіння і закріплення земель за певними князівськими родами. Мирне співжиття місцевого боярства і осілих на землю князів продовжувалося недовго. Суперечності між ними загострюються саме тоді, коли, за визначенням ряду істориків, удільні князівства оформились в окремі незалежні держави. Устремління князів до єдиновладдя у своєму князівстві наштовхнулись на шалений спротив великих землеволодільців. Невдоволені незалежним становищем князя, не домігшись від нього тієї долі участі в управлінні своєю землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко його виганяли. У свою чергу, князі, яким вдавалося стабілізувати своє становище в землі, жорстоко розправлялися з непокірними васалами. У цій боротьбі вони шукали опору серед дрібного дворянства, що формувалось із князівських слуг, рядовичів, тіунів. Економічна нестабільність становища, залежність від князя визначали його політичну орієнтацію. Разом з князем дворянство виступало уособленням об’єднавчих тенденцій і в цьому плані нагадувало дрібних і середніх поміщиків середньовічної Європи.

Удільні князівства мали свої труднощі і з успадкуванням столів. Боротьба за владу тут була такою самою гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, розростання князівських родів неминуче супроводжувалося дробленням вотчин. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. практично кожна земля в мініатюрі повторювала політико-адміністративну структуру всієї Русі. Володарі волостей вели себе у відношенні до старшого князя землі так, як він до великого київського.

Не мали удільні князівства і юридичної територіальної стабільності. Їхні межі перекроювалися за кожної нової міжусобиці. Особливого поширення практика феодальних захоплень набула у Південній Русі, де численному князівському племені ставало дедалі тісніше. Тут, як і скрізь у подібних випадках, панувало право сильного, хоча мотивувалися взаємні територіальні претензії посиланнями на традиції, права батьківських спадщин.

Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість. Інакше і не могло бути. На Русі, особливо в XII — XIII ст., як і в усій середньовічній Європі, роздроблення структури політичної влади було природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва. Його не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав феодалів, не зруйнувала складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної родробленості. Вони становили собою адміністративні структури загальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.