Читать «Київська Русь» онлайн - страница 173

Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце у міському управлінні церкви (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання всіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, — обов’язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.

До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, гарант нормального функціонування всіх органів управління, символ державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинена система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирили з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з іншими землями Русі, до економічних ускладнень. Це добре видно, зокрема, із літописної статті 1148 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя сѣдити, ни жито к ним не идяше ни откуда же”.

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов’ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалося з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і “градських” старців, скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. З нею князь думав “о строи земленем, и о ратех, и об уставе земленем”. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою (штрафом).

В.Т. Пашуто називав раду ранньофеодальної Русі вищим органом державної влади. Про її регулярне функціонування свідчать писемні джерела. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” говорить про раду і про суд: “Седше думати с дружиною оли люди оправляти”.

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальської землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, “здумав з дружиною своєю”.