Читать «Київська Русь» онлайн - страница 168

В.В. Мавродін і М.Б. Свердлов, обґрунтовуючи правомірність назви монографії, присвяченій радянській історіографії Київської Русі, пишуть: термін “Київська Русь” взятий як умовне визначення держави спершу з реальною столицею Києвом, а в період феодальної роздробленості — з Києвом як символом історичної і загальноруської єдності.

Ми бачимо, наскільки різними є уявлення про політичну і державну систему Русі. Чим це обумовлено? Значною мірою — характером писемних джерел. Надто вже образно відобразили стародавні літописці круговерть міжкнязівської боротьби. Поверхове знайомство з їхніми свідченнями справді створює враження наростаючого політичного розпаду, дроблення цілого на окремі, мало зв’язані між собою частини. Прихована внутрішня логіка цієї боротьби, що відбивала зіткнення доцентрових і відцентрових сил, не вповні зрозуміла, а наявність загальноруських політичних концепцій у правлячих колах не завжди помічається.

Хибність висновків багатьох істориків зумовлена, очевидно, певною мірою, неправильним тлумаченням самого поняття “єдина держава”. В їх уявленні єдність Русі базувалася винятково на безумовному підпорядкуванні центральній владі Києва усіх руських князівств. Була ця влада сильною в IX — на початку XII ст. — була і єдина Русь, у XII — XIII ст. вона ослабла — розпалась і держава. У такому трактуванні єдність нагадує централізацію, що забезпечувалася бюрократією управління, чого в Русі не було і не могло бути ні в ранньофеодальний період, ні в епоху феодальної роздробленості.

В умовах середньовічної Русі єдність визначалася багатьма чинниками — етнічною спільністю населення, наявністю налагоджених економічних зв’язків у межах всієї величезної країни, єдністю загальноруського законодавства, яке мало однакову силу в усіх землях-князівствах, єдністю релігії і культури і, зрештою, загальноруським устроєм політичної влади.

Заради справедливості слід відзначити, що в галузі політичного розвитку Русі відцентрові тенденції були найбільш виявлені. Їх носіями виступало переважно велике родове боярство земель, а також ті з князів, чиї політичні концепції визначалися простою формулою: “маленьке — але моє”. В міру послаблення великокнязівської влади посилювалися тенденції до зміцнення влади на місцях, почастішали випадки земельного сепаратизму. На середину XII ст. на політичній карті Русі налічується більше десятка великих князівств. Факт цей не викликає сумнівів, але й не дає підстав стверджувати, що давньоруські землі остаточно втратили спільну перспективу свого політичного розвитку, перетворились у самостійні державні утворення.

Одним із найбільш переконливих аргументів проти такого твердження, як це не видасться дивним, є той самий, що виступає основним і для обґрунтування тези державного розпаду Русі. Це міжусобна князівська боротьба. Вона не була новим явищем періоду феодальної роздробленості. М.М. Покровський з цього приводу справедливо зауважував, що боротьба Володимира Святославича і Ярополка або Ярослава Мудрого з братами не менше заслуговують назви “князівських усобиць”, ніж конфлікт Ізяслава Мстиславича з Ольговичами. Д.С. Лихачов також вважає, що усобиці руських князів розпочалися одразу ж після смерті Володимира Святославича і продовжувались аж до монголо-татарської навали.