Читать «Київська Русь» онлайн - страница 146

Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10 — 50 гектарам: Новгород-Сіверський (30), Остерський Городець (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10), Вітебськ (11), Псков (15), Ладога (16), Переяслав-Заліський (30), Білоозеро (30), Рязань (53), Переяслав-Рязанський (30).

Третя група — це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів; до четвертої належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

Дані, які є сьогодні в розпорядженні дослідників, дозволяють зробити висновок, що загальна кількість міського населення Русі в XII — XIII ст. становила 510 — 520 тисяч чоловік. У крупних містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх — 3 — 5, у малих — 1 — 2 тисячі чоловік. Загалом це наближається до тієї кількості населення, яке мешкало в містах Західної Європи. Лондон в XI ст. налічував 30 тисяч чоловік, Гамбург, Гданськ та інші торговельні міста XII — XIII ст. мали приблизно по 20 тисяч жителів.

Упродовж тривалої еволюції визначились основні соціально-топографічні закономірності розвитку давньоруських міст. Незалежно від давньої родоплемінної чи общинної поселенської основи, на базі якої виникали найдавніші міста, головним елементом їхнього росту і розвитку була кріпость. Спорудження цитаделі приводило до концентрації населення під її стінами, а отже — і до неминучого руйнування старої поселенської структури. Феодальна природа міста обумовила його соціально-топографічну двочастинність: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувались органи влади і управління, ніби протистояв величезному передмістю — посаду, населеному переважно демократичними верствами населення. Ряд великих міст мав окольні міста, які посідали в містобудівному і соціальному планах проміжне становище між дитинцем і посадом.

Така соціально-топографічна модель давньоруського міста, народжена на ранніх етапах розвитку східнослов’янської державності, лишалась універсальною упродовж століть. З кінця XII — на початку XIII ст. передмістя-посади ділилися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. Найкраще вони відомі у містах Північної і Північно-Східної Русі, але мали місце і в містах Південної.

Давньоруські міста різнилися як соціально-економічною основою свого розвитку, так і формами міського устрою. Їх типологічна різноманітність обумовлювалася багатьма факторами, серед яких: природно-географічні і господарські умови, нерівномірність феодалізації країни, зовнішні впливи, особливості політичного устрою, місце того чи іншого міста в державній ієрархічній структурі.

Більшість міст основою свого економічного розвитку мали сільськогосподарське виробництво, ремесло і торгівлю. Але співвідношення цих галузей у містах було різним. Вивчення таких міст Південної Русі, як Білгород, Торчеськ, Треполь, Чучин, Полоний, Колодяжин, Плісненськ, Ізяслав та інших, показало, що вони як центри світського і церковного землеволодіння розвивалися переважно на сільськогосподарській основі. Їхня виробнича база повністю або значною мірою знаходилася за межами міста. Ремесло в них відігравало другорядну роль і обслуговувало насамперед провідну галузь господарства.