Читать «Київська Русь» онлайн - страница 139

Матеріали розкопок дають можливість вирахувати приблизну кількість населення Райковецького замку і кількість продуктів, потрібних для прожиття. Всього жителів було 140 чоловік. Виходячи із норм проживання у селянській сім’ї в XIX ст., — це 18 пудів зерна на душу на рік, все населення замку потребувало 2,5 тисячі пудів хліба. Якщо врахувати насіннєвий фонд і певну долю врожаю на інші господарські потреби, то й тоді значна його частина лишалася на продаж. В середньому вона становила приблизно третину валового збору зерна.

Адміністрацію феодального двора-замку складали: княжий тіун, який на правах намісника керував господарством і здійснював владу над залежним населенням, тіун конюший, що був основною адміністративною особою спеціалізованого господарства по розведенню коней (як приклад — господарство Ольговичів під Путивлем), староста або ролейний староста, який відав польовими роботами.

На Русі X — XIII ст. було дві основні форми феодального землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина. Впродовж тривалого часу вони співіснували, хоч їх питома вага на різних етапах історії була різною. На ранньофеодальному переважало помісне землеволодіння, в період феодальної роздробленості — вотчинне. Володільницький юридичний статус обох форм дещо відрізнявся, але загалом був подібним і мав багато спільного з візантійською системою суверенітету. Русь (як і Візантія) нічого подібного до Великої хартії або “Золотої булли” угорського короля Андраша II не виробила. Для конфіскації володінь, що широко практикувалося в обох державах, не вимагалося жодних судових санкцій. Не тільки помісне або вотчинне, а й церковне землеволодіння не були захищені від загрози конфіскації. На Русі в умовах розвитку державного феодалізму і верховної власності держави на землю приватне землеволодіння не стало непорушною юридичною нормою.

Давньоруське село

Переважну більшість давньоруських населених пунктів становили села, в яких проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: “село”, “сільце”, “погост”, “двір”, “дім”, “деревня”. Кожна з цих назв вказує в основному на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва “село”, що означало поселення, де жили смерди. “Деревньою” називались нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. “Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, общини-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи общинного управління тощо. Назвами “двір” і “дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. “Село”, “погост”, “деревня” були неукріпленими поселеннями, а “дім” і “двір” являли собою своєрідні замки. Розташовувались вони в межах поселень або поблизу них.