Читать «Київська Русь» онлайн - страница 110

Полегшували завдання печенігам і балканські воєнні походи Святослава. Розширення воєнних дій проти Русі, стимульоване візантійською дипломатією, переслідувало також і їх власні корисливі цілі — грабунок багатих південноруських міст і поселень, а також збільшення життєвого простору за рахунок південноруського лісостепу. В цьому вони досягли певних успіхів. Відстань між Києвом і печенізькими кочів’ями у цей час дорівнювала одному дню переходу.

У 972 р. в битві біля дніпровських порогів з печенігами Святослав загинув, а його дружину було розбито. Безперечно, це стало тяжким ударом для Русі, а становище печенігів у південноруському лісостепу ще більше зміцніло.

Виникає питання — чи могла Русь на той час здолати печенігів? Відповідь на нього може бути ствердною. Коли б Святослав не шукав чужої землі (за це йому дорікали власні бояри), а займався благоустроєм своєї, то становище на півдні Русі не склалося б так драматично.

Лише за княжіння Володимира Святославича боротьба з печенігами стала питанням державної політики Русі. Літописець відзначає, що в цей час “бысть рать велика беспрестани с печенегами”. Кочівницькі кінні загони несподівано вдиралися до володінь Русі, грабували і спалювали невеликі містечка і села і так само несподівано відходили в степ, забираючи з собою в рабство руських людей. Відповідні акції Володимира у зв’язку з тим, що печеніги постійно міняли своє місцеперебування, не давали бажаного успіху. Перемога в 993 р. під Переяславом принесла Русі три роки передишки, але в 996 р. печеніги поновили свої набіги.

На рубежі першого і другого тисячоліття становище на півдні Русі дещо стабілізувалося. Згідно з повідомленням католицького єпископа Брунона, який вирушив з місією до країни печенігів, руський володар два дні проводжав його до останніх меж своєї держави, “які у нього для безпеки від ворога на дуже великому просторі з усіх боків обведені самими завалами”. Після багаторічних досліджень М.П. Кучери стало очевидним, що “завали” Брунона — це земляні вали на півдні Русі, більшість яких було зведено в роки княжіння Володимира Святославича. Вірогідно, що ця гігантська, за масштабами середньовіччя, робота здійснювалась одночасно з будівництвом військових кріпостей.

Застави з постійними військовими гарнізонами, безумовно, зіграли вирішальну роль у стабілізації становища на півдні Русі. А стосовно земляних валів, то відповідь не може бути настільки однозначною. В історичній літературі, гадаємо, неправильно розуміється як архітектура цієї оборонної споруди, так і її основне призначення. Деякі дослідники вважають, що ці вали нагадували міські стіни, мали високі дерев’яні заборола. Насправді цього не могло бути. Простягаючись на сотні кілометрів, такі стіни вимагали б постійного військового гарнізону для охорони, для чого на Русі, звичайно, не вистачило б ніяких людських ресурсів. До того ж, величезні зусилля потрібні були б для періодичного відновлення заборол, які щоразу нищили вогнем печеніги. Важко припустити, щоб цього не розуміли давньоруські фортифікатори. Про відсутність заборол на валах півдня Русі побічно свідчить і Брунон, називаючи ці споруди не стінами, а завалами.